Ганничка

Іноді (коли виходиш на ґанок вдихнути легенями повітря; зачерпуєш і зовсім інше несеш у світи, якими тобі ніколи не блукати; і якими насправді не ходила і ніколи не походить жодна нога) ти бачиш: жовта яскрава смужка пломеніє тобі назустріч з навмисно затемненого і звуженого до величини вузького екрану неба; і ти дивишся на цю смужку, як на останню надію; або на останню оповідь, почуту тобою на цій землі.

Я тут. Я вже тут. Поблизу ставків патріархів. Я чую плач маленької дівчинки в будинку, з балкона якого видно трамвайну колію. Дівчинку небезпідставно кличуть Анною Кареніною, тому що щойно її мама згинула під колесами трамвая, а бабуся – колись - поїзда. Стара ґуцулка, невідь-яким вітром занесена в се кремлівство, тримає Ганничку на руках, і, перестаючи ненавидіти за все, що ще буде пережите її народом попереду, зачина си потроху кохати.

Зтм, це затемнення. Затемнення екрану неіснуючого чи то спогаду, чи то життя – тривало довго, на весь екран спогаду: МИНУЛО 40 РОКІВ.

Далі можна було нічого не говорити і не писати. Тому що далі - ґуцульське село, отара неспішно бреде собі полониною. Там, подалі, на старому шляху, неподалік Чортория, заглохлий в багні невідь-яким чином уазик, під яким із матюччям невідь-скільки борсається повненький парторг у помочах. А середина салону приховує витончену даму, руками, рухами – а точніше їх печальною відсутністю - і ще поставою - схожу на даму з іншої, зовсім не такої жалюгідної епохи.

Ґуцул, зі зсунутим на лоба – чи то через точність сонця, чи то просто так – крисом. З люлькою в зубах. Невидимими в густій тіні капелюха очима він задивляється на Ганну, яку вповні не видко нікому – ні її чоловікові, ні ґуцулу, ані авторові цих рядків. Бо вона ніби як повністю в сальоні. Нагадує впійману, ховану і не випатрану рибу. Б’є батогом повз отару, крокує так на бугра, повертаючи голову як башту танка вслід Кареніної і зникає собі за пагорбом.

З-за пагорбу дещицю часу ще видко дим з люльки, ще вчувається його роздумай і розмай його мрії про сторонню і тому назавше найбажанішу людину. А тоді чути зойк.

Це був, так-так, зойк саме того самого - з окапелюшиними очима - ґуцула. Та, хоч там - впав у прірву, замріявшись, тут – де вовтузиться невпинне і таке нещасливе життя в марноті ремонту уазика й шлюбу, який від самого початку був нецікавим через свою буденну необов’язковість, тут ані ґуцула, ані його смерті. Ані побачили, ані завважили.

До вечора він лежатиме в прірві воєнної підзабутої ним воронки посередині полонини. Несміливі вівці, обережно бліючи, вовтузитимуться понад ямою, схожі на рухані вітром квіти або на порхані ластовиння кульбаби. А в самий вечір його там знайдуть неохочі в ці доби міліціонери, залякані мітами про буржуазне УПА (хоча це було так давно, зо які два десятки літ) з його трансільванськими дракулівськими страхіттями. Але все одно, виявивши на загал як на цю пору року осоружний собі труп, вони вирішать не зволікати. І, підглядаючи сутеніюче небо, заїдуть за ним тільки взавтра.

Тим більше, що ані на кошару, ані на її пастора Тимотія Русола, крім новоприбулого парторга та хіба щойно знятого з посади і тому направленого в район голови кооперативу «Тис Леніна» Методія Бриля, в тамтешнім селі ніхто вже не очікував і не завважав.

Затемнення, знову затемнення, наново темрява не спішить розквітати подальшою долею, яка, як завше, засемипечатками. Гори, про які ще не знаєш, тому що, вдивляючись у ялини і дихаючи ґлицею, ти неспроможен збагнути, де ти. Забу(-и-?)те село. І чи Ґуцулія чи Сибір – яка різниця? І там, і там держава. І там, і там - дерева, як п’яниці в черзі за потойбіччям, неспродуковані, живі ще людські гроби, які ніколи не забаряться. Мало кому – і в Ґуцулії, і в Сибіру – ввижаються такої миті гроби. Тому що зовсім інше видовище пломеніє солодкою своєю таїною і тому ніяк не вловимим полоном. І там, і там – держаки. Стоять і умлівають. Умлівають і стоять. І знову умлівають.

На полонині Ганна, витончена дама з білою – аж пече на тлі інших, як розпечене сонце, яке при телескопічному наближенні ніколи не буває таким, яким звикли ми бачити його звичайно – шкірою. А просто навпроти – дерева, держаки, держава - мовчазна і як зазвичай: стримана, пліткотворна, похмура - група мужчин та жінок ґуцулів.

Всі як оден з більшніжіндіанськими (тому що в цьому диму проступа аж на дні ще й якийсь закапелок Еуропи) люльками в зубах. Та вони чадять так тихо, що дим, як самостійна безтрепетна інстанція зупиняється разом з часом і не торкається. Ні вітру, ні їх самих, ні побаченого ними. Вони, чоловіки й жінки, мовчки розглядають нового директора клюбу Ганну Кареніну-Мольфар.

Камера - на Кареніну, а тоді камера - на ґуцулів. Ганна стоїть, як Росія: незворушно, без жартів, нічого не розуміючи, але й зовсім не ніяковіючи.

Вона не зна як себе вести. Вона зна, що чужа оцим людям й водночас рідна. Вона така сама, як і її мама і бабуся – всі вони були чужими й водночас ніжними на сій землі, і всіх їх ся планета Земля по собі бавила і носила.

Раптом – і це стало дуже невеликою несподіванкою для всіх - поміж гурт вуйків протискається білявий файний коротконогий ґуцул з ненавмисним і водночас одкровенним і безстидним поглядом.

Широченноплечий, з пласкатющим обличчям, орлиним носом (невже схожий на кібця, що пролітає понад Дніпром?) і русявим волоссям він сильно вирізняється від майже афроукраїнської, майже як ґуталін чорношкірої чоловічої і як правило худої решти.

Він тут єдиний білий полянин, одягнений в саму полотняну сорочку. А його погляд – єдиний у цьому світі, сповнений чистої сльози поезії (мається на увазі) і струмління гірського потоку (на денці).

Його погляд, проте, ані грає, ані рухається, ані блищить. Взагалі, певної миті, якщо дуже прицільно вдивитися, може здатися, що цей його погляд схожий на незакриті очі мертвої людини, яка здається все ще живою. Чи живого орла, який вже чомусь здається мертвим. Аж доки не змахне крилами. (І думай тоді, був змах чи ні?)