Ганна

Ганна стояла на мосту і дивилась на воду. В який інший день вона б побачила і яскраві вогні, і прекрасний краєвид, але зараз виділась їй лише чорнота води. Жінка завжди боялась висоти і ніколи сюди не приходила. Любила милуватися збоку, бо ця підвісна конструкція здалеку здавалась справжнім мереживом. Але то збоку, то здалеку. А щоб отак заглядати в темну безодню води… Думок не було, емоцій теж. Вже все думано-передумано. От і край. Ще трошечки, і всі біди, страждання, образи закінчаться.

Ганна вже кілька днів приглядалася, як би то розпрощатися з цим життям. Прибрала в квартирі, обдзвонила на прощання знайомих, закупила сину на перший час продуктів, їсти зварила, на банківській карточці код написала. Та вже і справ не залишилось, можна зробити останній крок. Але то виявилось не так вже і легко. Спочатку спробувала порізати вени. Нагострила ножа, приготувалась, … і тут її хтось наче під лікоть штурхонув – порізала пальця. Кров юшить, серце гупає. Сидить моя Аня над червоною калюжкою і згадує, що син її від вигляду крові свідомість втрачає. (Йому вже вісімнадцять, а отака халепа.) «Це ж як я дитину могла налякати. – думає, - Слава Богу, що не вийшло.» З тої ж причини відмовилась стрибати з балкону. Тим більше дитячий майданчик під вікнами. Це ж і чужих дітей жахати. Взялася вішатись . В якомусь фільмі бачила, як на люстрі вішались –давай і вона так же ладнать свою погибіль, надягла петлю на шию, помолилась і рухнула з табуретки. Але …Ганна була впевнена, що то люстра її потягнула, а не вона люстру. І як, ну як то могло бути: жінка ж на міцність перевіряла. І шарпала, і смикала. І все висіло, а тут… Ганна і шию свою роздивлялась – нема сліду.

«Що то за халепа? І чого ж я така недолуга? І жити не вмію, і померти не можу», - плакала Ганна поки прибирала. «Ну от, ще на годинку заняття буде. Треба причепурить хату до приходу сина», - думала Ганна. Пішла в магазин, купила нову люстру, повісила її (За роки, поки будувалися, всього навчилася, то ж і це не проблема). А потім сіла на табуретку посеред кімнати і знову життя згадала. Вже і занять не залишилося. Зараз син прийде, йому Ганна теж заважає. З того відчаю пішла бродити містом. Ноги самі принесли до підвісного мосту. І от вона за мить до вічності.

Доля Ганни – середньостатистична. Таких багато. Єдина дочка у люблячих батьків, золота медаль у школі. На канікули поїхала до бабусі в село. А там на екологічних харчах, та на свіжому повітрі, та на фізичній праці виріс такий собі Павло. Високий, гарний, засмаглий, а ще і роботящий. І Ганна закохалась. Та так, що під загрозою опинився червоний диплом в інституті. Батьки ж любій дитині не вороги: швиденько весілля справили, Павла в столиці прописали. Хлопець же з селянським завзяттям за будь-яку роботу брався, мав нюх на вигоду і хапався за неї, як удав. Пообвик, пообтесався, але до столичного життя так і не звик. Тому, коли батьки Ганни раптом загинули в автокатастрофі, київська квартира трансформувалась в будинок під Житомиром. 

Павло трудився, не жаліючи ні себе, ні Ганну, ні дитину. Ганна, архітектор за професією, в будинок вкладала все своє уміння. Коли частина будівлі була готова, стало зрозуміло, що коштів не вистачить. зібрав бригаду, Ганна розробляла проекти, дизайни . Почали будувати іншим. Коли Аня озиралася на той час, перше, що згадувалось, це бажання виспатися. Жінка намагалась все встигнути. Ростила синочка, виконувала замовлення, чепурила двір, догоджала чоловіку. Вважалося, що втомлюється на роботі, а Ганна ж дома, то жінка самотужки дороблювала внутрішні роботи у власному домі. Час ішов, і будинок милував око між розкішних клумб. І Мирослав вже виріс, і фірма стала на ноги, вже і офіс невеличкий придбали, і Ганна тепер в ньому працювала. І як же це Ганні подобалось! І з клієнтами спілкуватися, і документацію вести, і навіть той офіс прибирати (нишком, як вже всі розійдуться, щоб ніхто і не запідозрив) вважав, що недоцільно витрачати гроші ще і на прибиральницю. «А що тобі важко раз на тиждень тією ганчіркою махнуть?» Ну раз на тиждень не виходило – доводилось частіше, та і просто махнуть теж, але Ганна не нарікала: то ж і її дітище, то ж і вона хазяйка. Правда, все частіше спілкувався з дружиною у наказовій формі: «Підеш туди, зробиш те, замов, зателефонуй» Але жінку то мало бентежило. Він же керівник., він голова в домі.

 І раптом все рухнуло.

Одного дня Павло прийшов додому і сказав:

- Я з тобою розлучаюсь. Завтра підемо до нотаріуса, я вибрав тобі квартиру, а поки збери речі – ви з Мирославом переїжджаєте.

- Як же так? – пробувала щось сказати Ганна.

- Не починай, - відрізав Павло, - у мене давно є інша. Невже ти не помічала? Скоро у нас буде дитина, нам треба десь жити. Давай без істерик - тобі однак нічого не допоможе. Я приїду завтра, щоб була готова.

І Павло пішов, а Ганна навіть плакати зразу не могла. Вона ніяк не могла все це сприйняти, зрозуміти. Це був жах. А ще виявилось, що поділитися цим жахом зовсім ні з ким. Шкільні, студентські подруги залишилися в Києві (та чи в Києві вони), Нових же не з’явилося. Все життя Ганни сконцентровано на сім’ї – на подруг часу не було.

- Що це за клунки? – запитав Мирослав коли прийшов з інституту.

- Ми з тобою переїжджаємо. У батька буде нова дружина, а нам він купив квартиру.

- Де? – запитав ошелешено хлопець.

- А я ще і не знаю. Він не говорив. Завтра покаже.

Ганна сподівалась, що син її пожаліє, вони разом цій халепі дадуть ради. Ага. Якраз. Син розказав, що він думає про неї, « мокру курку, яка навіть чоловіка втримати не може.»

- На що ти здатна? Ти ніхто, і звати тебе Ніяк, - відрізав син.

Мирослав ще щось кричав, розмахував руками. Ганна вже і не чула того всього. Поплакити в жилетку не вдалося.