Еван

У кімнаті панувала напівтемрява. Сонце давно піднялося над містом і вперто билося променями у вікно, та світло сюди майже не проникало. І, чесно кажучи, мені це подобалося. Темрява здавалася спокійнішою за день.

Я лежав у ліжку, втупившись у телефон, машинально гортаючи стрічку. Одне відео змінювало інше: чужі обличчя, безглузді жарти, новини, реклама. Усе було однаково порожнім, поки раптом не з’явився дивний запис.

На екрані вузькою вулицею йшли постаті в химерному одязі. Їхні обличчя приховували маски, а широкі капелюхи затуляли очі так глибоко, ніби під ними взагалі нічого не було. Вони рухалися повільно, неприродно спокійно. Перехожі сторонилися їх, але ніхто не кричав і не тікав. Наймоторошніше було те, що люди зникали поруч із ними майже буденно — чоловік, жінка, дитина… 

Хоча в тих масках роздивитися очі було майже неможливо, мене не полишало дивне відчуття, ніби вони все одно дивляться просто на тебе. Не в камеру — глибше. Начебто бачать щось у тобі, капашаться у твоїх думках брудними холодними пальцями, перебираючи страхи, спогади й те, що ти сам давно намагався забути. Від цього ставало моторошно, мов хтось невидимий повільно відчиняв двері всередині твоєї голови. Від цього по спині повзли холодні мурашки, а пальці самі сильніше стискали телефон.

Спершу я лише скривився й перегорнув далі. Інтернет і не таке показує. Та через кілька хвилин мені трапилося ще одне відео. Потім ще. І ще.

Різні міста. Різні вулиці. Але ті самі постаті.

Вони ніколи не поспішали. Не бігли за кимось. Не торкалися людей. Просто проходили повз — і хтось безслідно зникав. А іноді вони хапали людей. Деякі з них ходили з возиками, які тягнули собаки.

У грудях повільно наростав глухий, тривожний неспокій.

Я сів у ліжку й почав читати коментарі. Одні писали, що це новий культ. Інші — що відео змонтовані. Але траплялися й дивні повідомлення без смайлів і жартів:

«Не дивіться на них після заходу сонця».

«Якщо помітив капелюх у натовпі — йди додому».

«Вони приходять туди, де люди перестають бути людьми».

Я нервово всміхнувся й відклав телефон, та дивне відчуття тривоги вже осіло десь глибоко всередині.

Наше місто давно перестало бути живим. Люди майже не розмовляли одне з одним, вулиці здавалися порожніми навіть удень, а вечорами будинки нагадували чорні коробки без душі. Лише сонце іноді, пробиваючись крізь смог і брудні вікна, вперто нагадувало, що життя ще триває.

Але цього ранку мені вперше здалося, що воно помиляється.

У кімнаті раптом стало якось незатишно. Повітря ніби загусло, просочилося тихою напругою, яку важко пояснити словами. Тому я перебрався на диван у вітальні. Там було спокійніше. Старенька мамина скатертина на столі, тьмяне світло лампи, знайомий запах дому — усе це вперто нагадувало, що світ досі нормальний і нічого страшного не відбувається.

Я думав про матір. Саме про неї. Вона завжди була надто вразливою, з тих людей, які можуть накрутити себе через будь-яку дрібницю. Я навіть уявив, що було б, якби вона побачила ті відео.

— Що це взагалі за гидота така?..

Голос Ніни пролунав так несподівано, що я ледь не здригнувся. Сестра стояла просто переді мною, дивлячись на екран широко розплющеними, збентеженими очима.

— Не знаю… Знайшов десь в інтернеті, — пробурмотів я, неохоче відводячи погляд від екрану.

Ніна виглядала дивно. Не просто здивованою — наляканою. Я помічав це краєм ока щоразу, коли відривався від перегляду чергового інтернетного мотлоху. Чомусь мене завжди тягнуло на всілякі дебільні речі: дивні форуми, закинуті сайти, відео без назв і пояснень. Саме так я й натрапив на ті записи.

Спочатку вони здалися мені звичайним фейком. Якимось тупим жартом або хворим знущанням над людьми в мережі. Але було в них щось таке, від чого всередині повільно холонуло. Щось неправильне.

Ніна мовчки дивилася на екран ще кілька секунд. Потім раптом вийшла з кімнати, не сказавши більше ні слова. І тільки коли її кроки стихли в темному коридорі, я помітив, що відео на телефоні вже кілька хвилин стояло на паузі.

Та звук… звук продовжував іти.

«Та ну, мабуть, телефон просто завис», — подумав я й на мить відклав його вбік.

Моє невідступне бажання випити пляшечку коли змусило мене підвестися з дивана. Кола завжди рятувала мій день. Без неї все ставало якимось тьмяним і порожнім. Було щось майже магічне в тому відчутті, коли шипуча солодка рідина з її дивним, ні на що не схожим смаком повільно ллється по горлу, а після ковтка ти видихаєш так, ніби на мить став щасливішим.

«Як мало потрібно мені для щастя… лише маленька пляшечка», — подумав я, відчуваючи, як у квартирі знову запановує тиша.

Сестра зникла так само швидко, як і з’явилася. Вона завжди рухалася тихо — майже беззвучно, наче тінь, що ковзає вздовж стін. У нас були добрі стосунки, але ми майже не спілкувалися. Надто різними були наші погляди на життя. Я вважав, що діяти треба негайно, хапаючи момент, поки він не зник. Вона ж вірила в обережність і довгі роздуми перед кожним кроком.

І я, і вона — обоє мали рацію по-своєму. Напевно, істина, як завжди, ховалася десь посередині. Але навіть це нас не зближувало. Ми майже не знаходили тем для розмов, і від того між нами поступово виросла ввічлива, холодна дистанція.

Мати казала, що все зміниться з часом. Особливо тоді, коли в когось із нас з’явиться дитина. Вона говорила це так впевнено, ніби майбутнє вже було написане в якійсь старій книзі, захованій у темряві шафи.

Хоча в дитинстві ми були нерозлучними. Завжди разом. Навіть друзі у нас були спільні. Сестра не любила залишатися осторонь — їй більше подобалося бешкетувати з хлопцями, ніж сидіти з дівчатами, хоча подруг у неї теж вистачало.

Я пам’ятаю, як вечорами ми поверталися додому через старий двір, де ліхтарі світили тьмяно, а вогке повітря здавалося важким. Там завжди стояв дивний запах сирості й мокрої землі. А ще — тиша. Гнітюча, важка тиша, від якої хотілося пришвидшити крок.