Ніна

На вулицях Лондона панував хаос. Ніхто не міг збагнути, звідки взялися ці дивно вдягнені люди… і куди безслідно зникали інші.

Того ранку, коли я прокинулася, сонце світило яскраво. Небо було чисте, неприродно блакитне — аж боліло в очах. Мати готувала сніданок на кухні, звідки тягнувся запах підсмаженого хліба й кави. Батько щось лагодив на балконі, час від часу сердито грюкаючи металом. Брат, розвалившись на дивані, втупився у телефон.

Усе виглядало звичайним. Надто звичайним. Хоча світ уже давно перевернувся догори дриґом, і кожної миті могло статися щось жахливе.

Я взяла телефон. На екрані блимало повідомлення від брата:

«Подивися. Хтось це зняв».

Відео було коротким. Зернистим. Знятим тремтячою рукою. Камера сіпалася так сильно, що майже нічого не можна було розгледіти. Лише уривки: мокрий асфальт, чиїсь ноги, миготіння червоних вогнів. Трохи нижче був підпис: «Нас атакують на вулицях».

А потім — крик.

— Відпустіть мене, мерзотники!

Голос був хрипкий, сповнений такого жаху, що в мене похололи пальці. У кадрі мигцем промайнули обличчя. Наче маски, натягнуті на людські голови. 

Телефон різко смикнувся вниз. Удар. Темрява.

Мені здалося, я навіть почула тріск кісток перед тим, як відео обірвалося. Я повільно підійшла до брата.

— Що це, в біса, таке?..

Він підняв на мене очі. І вперше за довгий час я побачила в них здивування.

— Не знаю, — тихо відповів він. — Випадково натрапив у соцмережах.

Я мовчки відкрила ноутбук і ввела в пошуку:

«люди в масках напади на вулицях».

Сторінка миттєво вибухнула десятками подібних відео. Новини. Зникнення. Крики. Один за одним миготіли схожі записи з різних куточків світу. Усюди різні дивні обличчя. Незрозумілі постаті. І люди, які зникали просто посеред вулиць.

Я відкрила одне з відео. Потім інше. На третьому мене охопив липкий холод. На одному із записів, серед натовпу переляканих людей, камера випадково вихопила постать, що стояла нерухомо посеред дороги.

Висока. Худа. У лікарському халаті. На голові — чорт знає що. Бозна-яка потворна штука. Ця істота не рухалася. Дивилася прямо в камеру. І я готова була поклястися — тієї миті вона усміхнулася.

Я закрила ноутбук. По шкірі пробіг холодок. На мить здалося, ніби хтось стоїть у мене за спиною й тихо дихає просто в потилицю. Я різко обернулася й з полегшенням зітхнула.

У голові майнула думка, що треба ще заскочити до магазину, але дивне відчуття неспокою виявилося сильнішим за здоровий глузд. Наче щось невидиме нашіптувало: не виходь.

Я вирішила відкласти похід на потім — принаймні до того моменту, поки не з’ясую, що ж насправді відбувається на цих вулицях. Чи це правда… чи чийсь хворобливий розіграш, покликаний налякати людей до чортиків. Можливо, комусь просто стало нудно без жахів.

Я здригнулася, коли у двері подзвонили.

На кілька секунд завмерла, почувши кроки, дзенькіт ключів, а потім — голос матері, гучний і радісний. Від цього звуку мені одразу полегшало. Я навіть мимоволі посміхнулася, бо разом із ним у дім повернулося відчуття безпеки та миру.

— Як добре, що ви зайшли! — голосно казала мати.

До нас завітала сусідка разом зі своїм уже дорослим сином. Вони жили у невеликому приватному будинку навпроти — старому, але доглянутому, з гарним садом, який навіть у похмурі дні виглядав надто зеленим, майже неприродно живим.

Її син, на жаль, був глухонімим. Вікно моєї кімнати виходило на їхній двір, і щоранку я чула, як він кликав свого кота. Це були дивні, протяжні звуки — не слова, а щось схоже на поклики невідомого птаха чи крик істоти, яку неможливо уявити. Він вимовляв їх так голосно й наполегливо, що інколи мені здавалося, ніби він стоїть біля мого ліжка. Я навіть почала чути його голос уві сні.

Лише його мати розуміла ці звуки й завжди спокійно відповідала йому. Інколи вони ніби сперечалися, інколи щось жваво обговорювали, і в ті моменти здавалося, що між ними існує якась власна мова — чужа й недоступна для інших.

Мені подобалося спостерігати за ними з дивана, який стояв під самим вікном, — так, щоб мене ніхто не бачив. Я любила залізти на нього з ногами, спертися руками на спинку й покласти голову на долоні, дивлячись на їхній дивний, надто тихий сад. Це заспокоювало, надихало й чомусь вселяло надію, що все ще може бути добре.

Втім, вони здавалися мирними людьми. Сусідка — приємна літня жінка із сивим волоссям до плечей та уважними очима, у яких часом зʼявлялося щось тривожне, майже приречене. Її синові, мабуть, ще не було й п’ятдесяти, але в його погляді відчувалася дивна дитяча відстороненість. Обоє виглядали досить енергійними — навіть надто бадьорими для людей, які майже ніколи не виходили за межі свого двору.

Нам із сусідами пощастило. 

Я підійшла до вхідних дверей і спершу глянула на матір — незвично радісну, — а потім на сусідку та її надто дружелюбного сина. Він був симпатичний, навіть вродливий у якомусь дивному, м’якому сенсі. Але жити з матір’ю в такому віці… напевно, ще те випробування. Чомусь йому так і не вдалося знайти ні дружини, ні бодай жінки, яка захотіла б залишитися поруч із ним надовго.

На мить мені стало його шкода.

Я подумала, що, мабуть, страшно прожити життя, не знаючи іншої жіночої ласки й любові, окрім материнської. Хоча зовні він здавався цілком щасливим. Може, якщо ніколи не куштував іншого кохання, то й не відчуваєш порожнечі. Живеш собі спокійно: поруч любляча мати, яка любить тебе без умов, без вимог, без зради.

— Ми їдемо, — раптом сказала сусідка.

Її голос прозвучав так різко, що в мене тривожно стиснулося в грудях.

— Куди? І чому? — здивовано перепитала мати.

— Тут небезпечно. Ви хіба не чули новини?

Мати збентежено насупилася.

— Ні… А що сталося?

У ту ж мить я нервово прикусила губу й піднесла пальці до рота. Мати була надто вразлива. Її легко могли налякати навіть звичайні чутки, а останнім часом містом повзло стільки моторошних історій, що люди вже майже перестали відрізняти правду від колективного безумства.