Ріка

І на дворі ясному сільському підбігає Буричуй. 

До Гаїни він як мовив, то хоч вуха псуй: 

"Чуєш ти, брехлива дівко, казки сі кінчай! 

Бо підніму я як слово – схапаєш одчай, 

У темниці замість мене будеш вечорами 

Проводити сирі роки з битими щоками! 

Знаю я про твою квітку, у яку впивалась, 

А потому приносилась, ніби шалена.” 

Від таких погроз Гаїна в лоба би дала, 

І спокійно йому ректи дівчина стала: 

"Та же правдою все було,  я не лукава. 

Нащо б я, гадаєш, теє робила?” 

"Якщо дійсно не брехала, то тобі б було 

На відмерлу квітку бридку любо й все одно. 

То ж іди її зірви й викинь до ріки, 

Щоби більше я не видів, як печешся ти.” 

Та же юна Гаїна разом розлютилась, 

І відмовилась вона, ледве не побилась. 

І Буричуй вже відходив, на неї брехав: 

"Тоді сам це зроблю!” – ледь себе держав. 

Побігла сільська мерзота, а за нею й дитинонька, 

Щоб з корінцем не померла темна рослинонька. 

Та ж переднім був мужик – висмикнув з піску 

Сонну, беззахисну чарівну квітку. 

Тут, знічев’я, у ріці забурлила вода. 

Перед ними у лиці згнівилась природа. 

Появився Гаїн батько, подививсь на них. 

Лютим виєм до гидкого промовляв униз: 

"Що ти, вбивце мій лихий, підло тут стоїш? 

Ще же нагло гниллю мою донечку поїш. 

За мене було так мало тобі побоїв? 

Вирішив лишитись геть ти днів своїх?” 

Як померкла Гаїна від того, що чула. 

Так розбитою вона ніколи не була. 

Коло неї весь цей час увивавсь ганебний 

Згубник рідного її. Був той не безсмертний. 

Тоді квітки чарівної ще живий листок 

Став поволі відсихати, як по той виток. 

Батько ж мужній Гаїни одразу те звидів. 

Ще нічого не сказала, як до неї вивів: 

"Гаю люба, донечко моя, знов ся час малує. 

Слід увечері тобі, тільки вода загорює, 

Стрибнути в саму ріку і дістатись дна.” 

Розвернувся він у бік та промовив до щура: 

"А тобі, підступна гнидо, надобі також 

З Гаїною потягнутись вниз. Та ж не потривож 

Слово моє, бо вночі вийдуть по вас двох. 

Як підведеш, то й від мене матимеш за трьох.” 

Лист до краю вже посох, не стало живого. 

Розвіявся по воді подих хороброго. 

І прийшла до тями люба юна Гаїна. 

Стала думку свою прословлять вона: 

"Скотина ти мерзотна, виродок й худоба! 

Як смів таке зробити? Вб’є тебе хвороба! 

Не гідний ти й свого життя! Покруч чорноротий! 

Нехай вода тебе потопить, недолюд смертоокий!” 

Підступила юнка буйна сягом уперед. 

Через сльози пробирався її голос ледь. 

Задушити там хотіла своїми ж руками, 

Та Буричуй промовив бистре підле слово: 

"Ні же, слухай мене, моя люба Гаїна!  

Все же знаєш, милував якось тебе я! 

Та же батько твій нахабний заважав мені! 

Я лиш тільки на найкраще, з горя, його дів!” 

Вскаженіла Гаїна від такої вереди. 

І влупила раз ногою аж до бороди. 

Негідник сколихнувся та й упав у воду. 

"Утопися ти, плюгавий! Край ти свому роду!” 

І зі дна ріки умить простяглася рука 

Та схопила Буричуя по самії вуха. 

Стала тягати його по всьому пруду, 

А мужик кричить Гаїні відігнать біду: 

"Вибавляй, прошу тебе, зараз же помру! 

Закопай назад ту кляту чорную квітку!” 

А дівчина на березі все стоїть, 

Думає: “Як добре! Нічого й робить!” 

Та же підлий Буричуй завива по-злому: 

"Як не витягнеш мене, то прийдеш додому, 

А удома всі в селі вірять лиш блідому 

Мені, що ти головою половила втому! 

То тобі не дадуть люди й пискнуть, 

Як із дому доведеться дризнуть! 

Тож бери квітку й її саджай, 

Поки не стягнуло мене вкрай!” 

І стояла Гаїна, та не знала, що їй поробить. 

Все же рішила, що краще, як сказав, вчинить. 

То підняла дівка красна квітку, що упала 

З Буричуя рук у воду та ту й закопала. 

Заховалася рука геть назад у воду. 

Не хотівши, помогла бридкому юроду. 

Та вже мала Гаїна сліди своїх дій. 

Не було куди діватись, пізно було їй. 

"То тепер тебе вибавлю, – вийшов Буричуй.  

– Ввечері пірнемо. Вже ж мені даруй.” 

Не хотіла Гаїна з підпаскудним говорити, 

Та не малу вибора вона, нужа була жити. 

Молода спитала: “Як вечора маємо ми ждати, 

Коли ж ненька моя вдома бажає мене мати, 

А тебе на ніч за двері хочуть зачиняти?” 

То Буричуй їй сказав: “На березі тому 

Є поляна дика, де ховався я від дому. 

Переплисти зараз двом на тут надобі. 

Тож ходім скоріш туди, як на свободі.” 

Через річку вони плили, на поляну вийшли. 

Стали ждати Сонця сну. Роти їхні стихли. 

Не хотіла Гаїна з підлим говорити, 

Тож сиділи вони вдвох, думали, як вбити, 

Якщо хтось із них полізе одне на іншого. 

Засинати Сонце скоро мало. 

Мати Гаїни доньку свою ждала. 

Сторожі кріпкі Буричуя ськали, 

Та нікого вони не впіймали. 

Вже поплили взад до квіточки двоє. 

Вона була забурчала, то вони й запірнали. 

Мати Гаїна з пагорба звиділа все то. 

Закричала до людей своїх – спускалось село. 

Лихий же дурисвіт топить її доньку! 

То ж вибавити мали хвору дитиноньку! 

І же Гая з Буричуєм у річці купались. 

Потягнуло їх до споду, в самий низ спускались.