Квітка

І ніколи ще до того не виділа Гаїна, 

Щоб росла там на березі квітка чарівна. 

Та ще звуки дивовижні видавала та, 

Немов крапля води впала до самого дна. 

"Що ж ти, дитятко мале, сховалось од мене? 

Не хотіла я злякати ніколи же тебе.” 

Світло змеркло вже зовсім, потемніло небо. 

І пішла же Гаїна малим рідним степом. 

Як лягала на ліжницю, вснула тої ж миті. 

Так вже кріпко спочивла, наче з нею зшиті. 

Та наснились юній дівці дивнії дива. 

На тім світі потойбічним марила вона. 

Опинилася у річці, та на глибині. 

Диво квітка наша чорна на самому дні 

Пробивала воду світлом, як тая зоря. 

Тягнуло дівку до низу, дихать не могла. 

Топець мертвий, та ж живий, перед нею плавав. 

Схопив дівчину за шию, почав її тягать. 

Придушив він Гаїну, падала бідна 

До тієї рослинонькі, до самого дна. 

Та як впала, то світало – ранок вже настав. 

Встала Гая люба бистро, жах й не нападав. 

А як вийшла до матусі – тая закричала! 

І ж до рідної Гаюсі в шию зазирала. 

Із переду та по в’язах в красивої юнки 

Появились буро-сині, як од смерті, смужки. 

Та на руки було схоже, наче хтось впивався. 

Мати злякана спитала, хто ж то так зривався? 

Гая ж гадки так не мала, що воно було. 

Вже й забула мила дівка страшний нічний сон, 

Наче спала, як завсіди, мічно й глибоко. 

Та ж, виходить, що до Гаї вдерлись у вікно? 

Мати галасу навела, підняла усе село 

Та зібрала людей добрих на спільне дбало. 

Там же жінка розказала, що воно стало – 

По домівках лазить кляте, божевільне, невідло. 

Хтось із товпи ураз крикнув, надобі ж було 

Двері, вікна, все, що мають, зачинить замком. 

А то ж мати розлютилась, гаркнула услід, 

Що уночі і без того не пройде і світ. 

Каже ненька Гаїни, що слід було б вночі 

Роздавати п’ятьом мужам, щоб виділи очі, 

Смолоскипи яскравії, та по черзі у селі 

Щоб ходили коло домів і дивилися самі. 

І тутешній гучно й бридко крикнув пройдисвіт, 
Що немає тут нікого, хто би вештавсь по землі. 

Каже, дівка дурна в полі обнюхалась квіт 

І вночі самої себе залишила слід. 

Звали мужа Буричуєм. Розлютилась мати. 

Готувалась що є сили стусанів давати. 

Загорлала вже до нього, щоб той підійшов, 

І почала повідати, як ся слід знайшов: 

"Видиш бо ти, посіпако, не дівочі то є руки! 

Став-но свої велетенські паскуднії крюки!” 

Та ж підніс свої долоні на дівочу шию, 

Однакові були вони з больовою синню. 
 
 

А тієї миті в дівки сталася біда: 

Запекли сліди червлені, марила Гая. 

Затемніло все навколо, з людей ні сліда, 

Лише мертвий стоїть коло, давить у горла. 

Відскочила красна юнка, перелякана була. 

Затрусилась мати рідна – вразив, думала. 

Та все добре було з нею, знепокоїлась з лиха. 

«То, як видно, мари були», – рекнула вона. 

"Здріте, люде добрі, то ж тут й виплива – 
Полаявся на невинну й сам її вбива!” 

"Та не робив я такого, сама ж ти казала, 

Що всі діри дому свого щільно закривала! 

Як пробратися безшумно, гадаєш, я міг? 

Раз не віриш честі моїй, то неси батіг!” 

"Батога в себе не маю, та ж ми зробимо інак – 
Щоб ночами в твого дому шостий був вояк. 

За тобою брудним, диким буде споглядать, 

Щоб не міг ти безгаласно інших прикінчать!” 

Мати Гаї була жінка досхочу заможна. 

А як слово вела вголос, то на все спроможна. 

Слухалися люди її, та й зробили так. 

Тої ночі мали стати шестеро глядак. 

Сутеніло вже під вечір. Юна ж Гаїна 

Все хотіла до річеньки спуститись з села. 

Квітку тую згадувала, залюбилась в неї. 

Так бажала проливати ті слова пісенні. 

Як зустріла на порозі матінка дитя – 

Не пустила до вулиці, нічка хай й ясна. 

Небезпечно було б дівці снуватись самій, 

Поки двором бродить ниций хворий лиходій. 

"Ні ж бо, матінко, брехня! – мовить Гаїна, – 
Ще не темно, тільки меркне світло цього дня! 

Думки би ніхто не мав в голові своїй 

Вештатись  за мною, поки видно їх! 

Як і були би такії – я би закричала! 

То ж тут річка недалеко – всі би помічали! 

Я посиджу коло неї, поки не стемніло, 
Та й побігла би додому, як Ви і хотіли!” 

"Люба донечко моя! – закричала мати, – 
Не почуєш ти нічого, будеш віком спати! 

Як підійде тихо й підло та сільська примара – 

Ти не встигнеш і згадати, що тобі казала! 

То ж іди, дитино моя, у свою світлицю 

Та лягай спокійно спати на м’яку ліжницю. 

Будуть глядіти неспинно за тим мирним сном 

Із вогнем та тілом сильних мужів шестеро.” 

Зачинилася Гаїна сама в своїй спальні. 

Не бажала говорить нічого вона своїй мамі. 

Та же ненька постучала у двері дівочі – 

Геть не було чути, лиш сльозились очі. 

Розсварилася родина. Тиша скрізь блукала. 

Мати поратись по дому наодинці стала. 

Гостроноса ж наша люба, мила Гаїна 

Сіла в себе у світлиці зовсім край вікна. 

А той ж отвір у стіні відкривався легко – 

Вирізьблена дерев’яка піднімалась к верху. 

Тож і спала думка голові дурній: 

Через стінку раз пролізти слушно б було їй. 

Так відкрила Гаїна все теє віконце 

Та й пролізла, як могла, доки світить Сонце.