На долонях літа

Глава 4

Сонце…Галя не дивилась на небо,  де зараз було сонце. Вона дивилась на свою тінь, яка тихенько відсувалась від неї, щоб сховатись геть за спиною, коли дівчина випрямиться і гляне на рівненький рядочок картоплі. Тоді буде 12-а година. Полудень. Потрібно поспішати, щоб прополоти всю картоплю, бо вже і обралювати її пора. Хоч Галя і навчалась в інституті у місті, але завжди приїхавши до мами, переймалась її турботами про господарство, розуміла маму з пів слова… Галя не тільки на сонце не дивилась, вона не дивилась ще в сторону озера, що кусочком голубого неба визирало з-поміж дерев. Ні-ні-ні –ніякого озера до тих пір, покине буде зроблена робота. Сапка, ніби сама, перебігала від кущика до кущика. І зіллячко здавалось їй в полон без всякого супротиву. Галі прийшли на пам’ять історії про рідне озеро, почуті від різних людей.

 Вона ніколи не забуде зустрічі з дідом Іваном, до якого їх повела Ніна Павлівна ще десь у 6 класі. Дід тоді пішов з ними на берег озера, щоб на місці розповідати про те, що знав про нього сам. Берег був зарослий очеретом. Діти тихенько пробирались за дідом і вчителькою. Вони здогадувались, що він розповість їм про чудовисько, що живе в озері. На березі не було видно ні стежини, ні  прим’ятої трави, що вказувало б на те, щоб хтось добирався звідси до води.Мабуть, люди бояллись наближатись ближче. Раптом в очереті щось зашаруділо. Від переляку всі всі заклякли на місці. Почувся якийсь жалісний чи то плач, чи то зойк. Дід всміхнувся у вуса:» не бійтеся, то не звір, то, мабуть, качка дика заплуталась в очереті. Якби якийсь звір, то інші звуки були б, подібні на хропіння»

Дід знайшов зручне місце, зупинився, скинув свого піджака,  розправив його на траві і зручно на ньому вмостився, крекчучи і спираючиь на ціпок.Ми теж посідали колом на травичку біля нього, з нетерпінням чекаючи на цікаву розповідь.

Ніна Павлівна уважно подивилась на нас і почала говорити першою:

- Діти!  Багато людей проживають у своїй місцевості і зовсім нічого не знають про своє рідне село. Хочу, щоб кожен з вас був патріотом своєї маленької батьківщини, місця, де ви народились і де проходить ваше дитинство, щоб ви знали, що цікавого відбувалось в наших землях. Щоб знали, чим вам пишатися і за що любити місце, яке робить ваше дитинство неповторним. Чи готові ви відкрити собі таємниці вашої маленької батьківщини, зрозуміти, що такого місця у цілому світі більше ніде немає?

-Готові! – понеслось у трави, впало на води.

- Тоді послухайте спочатку мене, запам’ятайте важливі цифри, дати, щоб вдома написаи твір»Моя маленька батьківщина –найпрекрасніше місце на землі». А дід Іван потім продовжить і повідає легенди нашого краю.

Отже, почнемо. Наше село Сомин входить до Турійського району Волинської області. Тут знаходиться сільська рада. До міжнародної магістралі Варшава-Київ від села всього 2 кілометри, а до залізничної станції Мацеїв – 4 км.Зручно мешканцям села користуватись і автобусами, і потягами.Правда? А от до районного центра, до Турійська від нас 20 км. Алезавдяки тому, що сполучення хороше, добратись до нього легко. У нас прекрасна мальовнича природа. Погляньте: луки з шовковистими травами, ліс,таємниче озеро. Але про нього поговоримо трохи пізніше.

Діти, як ви думаєте, скільки років нашому селу?

Діти наперебій почали називати: 100років, 200 років, 300 років.Ніхто з них про вік села не задумувався. Ніна Павлівна посміхнулась: « Вгадувати не потрібно. Ви ж знаєте, що в селі є сільська рада. Всі події, які відбуваються чи відбувались в селі, записуються в різні документи. І так було завжди. Завжди були люди, які вели записи. Багато з них не збереглось, адже були війни, пожари. Але ті, що збереглись, допомагають нам зрозуміти, яким було життя колись.Історія – це не вигадки, це факти про події і місця, де ці події відбувалися. Вони дають нам підстави стверджувати напевно, а не вгадувати чи придумувати  про те, що було колись.. Ось факти про наше село, які ви запам’ятайте. Населений пункт Сомин вперше згадується 1288 року у заповіті галицько-волинського князя Володимира Васильовича. Князь заповідає йогосвоїй дружині Ользі Андріївні. Тобто це понад 730 років тому! Друга згадка про село Сомино в грамоті Великого князялитовського Олександра в 1499році. Домашнім завданням вам буде занотувати коротко в зошити історію села Сомин, щоб краще запам’ятати і зрозуміти, скільки різних подій відбулось в наших краях, якою складною була доля нашого краю. Дуже цікавими є спроби учених дослідити назву нашого села і озера. Адже наше озеро – найбільше в Турійському районі, воно карстового походження. А глибина його понад 56м.Дослідниця   А.П Корепанова пов’язує назву з словом «сом», до якого додали суфікс –ИН - сомин. Присвійна функція. А Шульгач В.П.стверджує, що було ім’я Сом. Утворився присвійний прикметник Сомин.До єдиної думки вчені не прийшли. Можливо, хтось з вас поставить крапку в  цих питаннях.

 Діти слухали уважно. Хоч інформація була цікава, але її було забагато для  такого гарного ранку. Дехто почав було позіхати. До того ж вони йшли сюди в надії почути щось особливе, незвичайне, невідоме, може, навіть страшне.

Ніна Павлівна звернулась до діда Івана, який теж задрімав, слухаючи вчительку, схиливши сиву голову на груди.

- Діду Іване, розкажіть нам, що ви знаєте про наше озеро і легенди, що з ним пов’язані.

  Дід кинув погляд на озеро, похитав головою і почав розповідати:

- Мені мій батько розказувавтаку історію. Дід мого батька був раз на базарі в Мацеїві і чув там, як тодішній староста села в сварці з якимись нашими односельцямикричав: « Я вже скаргу у Варшавунаписав на вас, соминців. Толку з вас ніякого: податків не платите. Знаю, знаю ваші відмовки, що змій всю рибу пожирає ще й худобу краде. От я і написав, щоб приїхали й розібрались, що то робиться у вас в тому озері» Дід кивнув головою в сторону озера. Потім казали, що поляки  приїхали, що вони зацікавились озером. Але нічого не встигли дослідити, бо почалась перша світова війна. Не до того було. Тоді всі, хто жив у селі, знали про чудовисько, що є в озері. Люди боялись підходити до озера. Але час йшов. Страшні випадки не повторювались, а колишні почали забуватись. Бувало, хто вип’є яку чарчину для хоробрості, то і коней до озера ближче підпускає пастись. Трава на березі соковита, висока. А то і стадо корів в обідню спеку до води інколи пастухи спрямують. От було один такий сміливець волів до озера підпустив, до самої води, щоб напоїти.Воли жадібно почали пити, а він стояв на березі і мух відганяв від них. Навкруги була тиша, яку зрідка джижчання мух різало, вода була спокійна, лиш сонце припікало до млості. Раптом з озера Вистрибнув величезний звір, схопив чоловіка за ногу і потягнув на глибину. Переляканий чоловік лементував так, що збіглось пів села. Але йти до нього в воду ніхто не відважувався. Воли тоже злякалися того крику і повернули з води на берег.І коли один . а віл розвертався, чоловік якось схопив його за рога. А той як мотне головою і тільки ноги  пед очим всіх, хто стояв на березі. А чоловік аж на спину вола залетів. Так і дістався на волі берега. Дядько Петро(так звали того чоловіка)довго показував всім шрами на нозі – сліди укусу  чи кігтів чудовиська. При згадці про чудовисько дід аж перехрестився.