Частина 57

  Доля наостанок підготувала для Гальшки ще один болючий удар. У 1576 році померла її мати, Беата Ласька з Костелецьких, у першому шлюбі Острозька.

  Правда, у серці своєму Беата назавжди залишилася Острозькою, вважаючи другий шлюб найбільшою помилкою у своєму житті. Майже десять років провела вона у Словаччині, ув’язнена у Кежмарському замку за жорстоким наказом Ольбрахта Ласького. Чоловік змарнував Беатині статки у політичних інтригах, які так ні до чого не призвели. Беата не здавалася. Вона писала скарги королю Польському, королівні Анні, імператору, Римському папі... Вона домоглася того, щоб у її справі провелося розслідування. Ось тоді і виявилося, що пан Ласький – двоєженець, і що, будучи у шлюбі з Беатою, він одружився з французською дамою Сабіною де Сов. Беату за наказом імператора визволили з замку і відвезли у сусіднє місто Кошиці, де вона мала перебувати на час розслідування. Але немолода і змучена жінка не витримала знегод і померла. Там, у Словаччині, її і поховали.

  Пробігло ще кілька років. Гальшка намагалася займатися справами князівства і у тому віднайти щастя. Спочатку їй це вдавалося, хоча і вимагало зусиль. Адже на людях вона трималася з гордістю на неприступністю.

  І дуже скоро на Гальшку почали нападати хвороби. Боліла голова, серце іноді калатало так сильно, що вона зупинялася посеред двору і прикладала руку до грудей. Тоді її підхоплювала вірна Настка, яка тепер служила при замку економкою, і вкладала свою пані у ліжко.

  Настка недавно повдовіла. Пан Петрусь, який вірою та правдою служив Острозьким, помер на роботі. Сварив якусь несправну покоївку, раптом схопився за серце і впав. У Настки підростало двоє дітей: два хлопчика, схожих на пана Петруся і дівчинка, найстарша, гарненька, але з завеликими вушками, як у Гриця, який спочатку був псарем, а потім пішов служити під хоругви князя Острозького і загинув у бою з татарами. Взагалі, Настка була задоволена тим, яке життя випало їй. Тільки свою панночку вона жаліла. Не склалася у неї доля. Видно, в ту далеку ніч на Івана Купала вінок князівни потрапив у якийсь водоворіт...

  Гальшка почувалася все гірше. Ніякі ліки не допомагали проти страждань. Один з лікарів припустив, що у неї та ж сама хвороба, яка звела у могилу королеву Барбару Радзивілл. А інший лікар порадив їй лікуватися теплими водами, що били з-під землі у Карпатських горах. Гальшка у супроводі двоюрідного брата, Івана-Януша, поїхала у містечко під назвою Закриниччя, на Поділлі, де оселилася у невеличкому замку на водах. Місце було мальовниче. Зелені пагорби, поля та ліси, і блакитні гори на небокраї. А вода була тепла і трохи заспокоювала змучене тіло, коли Гальшка занурювалася у неї, вдягнена лише у легку полотняну сорочку. Окрім занурення, вона пила ту воду, що пахла сіркою та вирувала бульбашками, від яких ставало лоскотно у горлі.    

  Так проминули літо і осінь 1582 року. Княгині Острозькій не полегшало. Навпаки, вона слабшала з кожним днем. Закутана в ковдри та покривала, вона годинами сиділа перед вікном і дивилася, як зелені дерева жовтіють, червоніють, і, нарешті, повністю втрачають листя. 19 листопада, в день святої Єлизавети, Гальшці виповнилося сорок три роки. У такому віці жінки переживають друге цвітіння. Вони ще здатні народжувати власних дітей і вже можуть мати онуків. А Гальшка с кожним днем втрачала сили...

  Наступив грудень і все навколо вкрилося снігом. Квола та знесилена, Гальшка все частіше впадала у безпам’ятство. Їй здавалося, нібито повернулася ота далека зима, коли поруч з нею знаходився Дмитро Сангушко – молодий, зухвалий, веселий і закоханий. Такий, яким він залишився назавжди. А вона вже була набагато старшою і за нього, і за Симеона Слуцького...

  Вона відійшла у вічність одного грудневого дня, легко і нечутно. Була така квола і слаба, що втратила здатність відчувати страждання. Втомилася боротися і втомилася жити. Просто заплющила очі і пішла туди, де не було нічого: ні болю, ні туги. 

  Так скінчилося земне життя княгині Єлизавети Іллівни Острозької. І почалася легенда.