Частина 54

 На поховання приїхали брати Гурки – Анджей і Станіслав. Вони поважали Гальшку, як дружину і вдову. Їм тільки було шкода, що княгиня Острозька не народила сина від їх брата. Якби це трапилося, то вони б стали дядьками майбутнього князя на Острозі. Але, видно, така воля Божа.

  Гурчині численні статки були поділені між братами. Гальшці теж виділили вдовину долю. Вона не відмовилася. Вона взагалі переважно мовчала, бо не хотіла необережним словом чи жестом видати радість. Тільки заради пристойності вона погодилася бути присутньою на похованні.

  З могилою виникли проблеми. По-перше, Лукаша Гурку відмовилися ховати на протестантському цвинтарі. До місцевих лютеран, які роками перебували під захистом Гурки, дійшов поголос, нібито перед смертю він покликав католицького попа. Бачили, як клірик з костьолу Діви Марії в день смерті шляхтича заходив у замок. А приблизно через годину тікав звідти, як чорт, покроплений свяченою водичкою. І при цьому плювався та божився, що світ не бачив такого великого грішника, як пан Лукаш Гурка! Цього було досить, щоб лютерани Познанського воєводства вирішили, нібито Гурка сповідався патеру у своїх численних гріхах.

  Брати Гурки, які залишалися католиками, не дуже переймалися поведінкою протестантів. Вони вирішили поховати брата у катедральному костьолі Святих Петра і Павла у Познані. Там, в одній із численних бічних капличок, були поховані предки Гурків – почесні громадяни міста та воєводства. Але ксьондзи, які вважали покійного Лукаша єретиком, вигнали з костьолу похоронну процессію, коли брати Гурки намагалися вдертися у храм силоміць. Така була помста католицьких попів.

  Довелося нести домовину назад. Тіло Гурки, яке вже почало гнити, поклали у замковій капличці і обкладали кригою, яку приносили з річки Сами.  Наступив березень. Крига почала танути. Роздуте тіло Гурки плавало у домовині і це було жахливо.

  Нарешті брати домовилися про поховання Лукаша у Шамотульському костьолі. Це коштувало багато грошей та зусиль, але покинути братове тіло без поховання вони не могли.

  Після поховання Гальшка нарешті спокійно зітхнула і повернулася у Краків. Їй виповнилося тридцять три роки і вона нарешті стала вільною!

  У Кракові вона зупинилася у будинку, який колись належав її батькові та дідові. Дім був порожнім протягом останніх років, але залишався обжитим. Про те подбав Василь Острозький.  

  І першим, хто навідав Гальшку, був дядечко Василь.  

  Вони обнялися посеред зали. Після перших обіймів Василь трохи відсунувся, щоб краще роздивитися племінницю.

  - Стільки років не бачилися! – розчулено вигукнув він. – Я намагався добитися, щоб покійний Гурка дозволив мені бачитися з тобою. А він, такий упертий, відмовляв. А ти ж знаєш, який вплив він мав на покійного короля. Як же ти жила усі ці роки?

  - Я чекала на ваш захист, дядечку.

  Василю стало соромно.

  - Я робив, що міг, – признався він. – Але Гурка виявився могутнішим.

  - Не будемо говорити про це. Все скінчилося.

  Василь змінився, став огрядним і поважним. Його руда борода майже досягала пояса. В ній з’явилися сиві волосинки. Гальшка знала, що в дядечка вже було троє синів та дві доньки – її двоюрідні брати і сестри. Дізналася вона і про те, що княгиня Софія померла майже три роки тому, народжуючи молодшого сина, який при хрещенні отримав ім’я Олександр.

  - Дядечку, я вам щиро співчуваю через смерть тітоньки Зоні, – вона погладила Василя по руці, яка зрадницьки затремтіла.

  - Дякую, – глухо промовив він. – То велика втрата для мене. Я ніколи більше не одружуся.

  Василь був вдячний Зоні Тарновській за щире кохання, яке вона подарувала йому, за народжених дітей і за спадок, який він отримав через неї. Зонин брат, Кшиштоф, помер молодим, коли Гальшка була ув’язнена у замку Гурки. Згорьований через передчасну смерть сина, помер і гетьман Ян-Амор Тарновський. Зоня успадкувала батькові маєтки і передала їх Василеві. Василь Острозький став господарем польського міста Тарнова і русинського Тарнополя. У Тарновському костьолі він звелів звести розкішний мармуровий надгробок для батька і сина Тарновських. Вони спочивали разом. Католичку Зоню Василь теж поховав поруч з родиною. І шкодував, що вони не лежатимуть разом у вічності. Бо сам Василь у заповіті наказував, щоб його поховали у Києві, у Печерській Лаврі, поруч з батьком та братом.

  - А мене смерть Гурки зробила вільною, – призналася Гальшка.

  - Як ти збираєшся розпорядитися своєю свободою? – запитав дядько.

  Як і раніше, доля Острозького князівства була для нього важливою.  Василь почав перебирати у голові імена можливих наречених для Гальшки. Хоча, якщо чесно, волосся ставало дибки, коли він згадував долю Дмитра Сангушка та Симеона Слуцького – близьких до нього людей.

  - Зараз я не хочу думати про це, – рішуче відповіла Гальшка.  

  - Ну й добре, – вдовольнився Василь. – Поговоримо пізніше.

  А сам зненацька подумав: може, краще, щоб Гальшка взагалі не виходила заміж і не мала дітей? Адже у цьому випадку спадкоємцями будуть він сам і його сини! І володіння предків не перейдуть до інших родів, а назавжди залишаться у Острозьких.

  - В усякому разі, спочатку треба подивитися, хто буде наступним королем – продовжував Василь. – Я стою за Баторія, володаря Семиградського. Але більшість хоче галла.