Частина 49

  Гурка думав зламати Гальшку, змусити її змиритися, погодитися на його умови. Стати його справжньою дружиною в обмін на свободу.

  А Гальшка не зламалася, не плакала і не скиглила. Її власна свобода була у тому, щоб не підкоритися нелюбому. І не просто нелюбому, а вбивці, якій позбавив її кохання. Лежати з Гуркою в одному ліжку, терпіти його огидні пестощі, народжувати йому дітей – оце була б справжня несвобода.

  Гурка, на щастя, не переступив останню межу і не перетворився у насильника. Він тепляче чекав, щоб вона сама прийшла до нього, але так і не дочекався. І у тому безплідному чеканні промайнуло тринадцять років.

  Наступило літо 1572 року.

  Лукашу Гурці через кілька місяців мало виповнитися сорок. Та й Гальшці вже було тридцять два. Він потовстішав і постарішав, і виглядав не молодше, ніж на п’ятдесят. Але зберіг гострий розум. Як і раніше, він був довіреним другом короля, який зробив його воєводою бжесць-куявським, ленчицьким, каліським та познанським. Усі протестанти королівства Польського поважали його, як найважливішого зі своїх вожаків. З друкарні у Шамотулах лютеранські книжки розповзалися по всій Польщі. Правда, ні до чого серйозного це не призвело. Країна залишалася католицькою.

  Про Симеона Слуцького скоро забули. Він просто зник. Люди подейкували усяке. Історія нещасного кохання викликала неабиякий інтерес і дуже скоро обросла жахливими, неправдоподібними подробицями. Розповідали, нібито Гурка відрубав князю Слуцькому руку, на якій той носив обручку, і кинув перед Гальшкою. Мабуть, то був відголосок середньовічних легенд, про те, як поважний та могутній феодал, повернувшись з хрестового походу чи ще якоїсь кривавої бійки, дізнавався, що його пані завела коханця. Він вбивав коханця, виривав його серце і згодовував невірній дружині. Ось тепер і у Познанському воєводстві з’явилася своя легенда про Чорну княгиню, яку ревнивий чоловік тримає у високій вежі і дозволяє виходити лише вночі, до каплиці, щоб прослухати богослужіння. Вона виходить завжди у чорному вбранні, з молитовником і чотками в руках. А прекрасне обличчя приховане чорною оксамитовою маскою. Так звелів чоловік, щоб ніхто і ніколи не бачив її незрівнянної краси.

  У цих оповідках правда переплеталася з вигадками. Гальшка і справді відтепер вдягалася в чорні сукні. Носила жалобу по Симеону Слуцькому і по Дмитру Сагнушку. Два її загублених кохання, за смерть яких ніхто не заплатив. Так, Гурка дозволяв їй виходити лише у каплицю, щоб помолитися, але ні про яку таємничу чорну маску мови не велося. Навіщо, коли її бачили усі, кому у минулі роки доводилося бувати у Кракові?

  Симеон просто зник безвісти. Щоб там не говорили, але офіційних доказів так і не знайшлося. Тож через деякий час брат Симеона, Юрій, який княжив у Турові, став князем на Слуцьку. У нього вже підростало трійко синів.

  Поки Гальшка сиділа у  в’язниці, у 1569 році, сталася важлива подія. Королівство Польське та Велике князівство Литовське, дві різні країни, у яких був один правитель, об’єдналися в одну, яка отримала назву Річ Посполита.

  У місті Любліні магнати та шляхтичі з’їхалися на сейм. Князь Василь Костянтин Острозький разом з князем Костянтином Вишневецьким були найвпливовішими представниками від князівства Литовського. Але у Василя був свій план щодо Волині, Поділля, Київщини та інших руських земель, які у мабутньому будуть зватися Україною. Він щиро вважав, що цим землям буде краще, якщо вони з князівства Литовського мирно перейдуть у склад королівства Польського. Василь дбав про власні інтереси. Залежати від короля Польського йому здавалося більш почесним, ніж бути підданим князя Литовського. До того ж, багато хто з русинської шляхти хотів мати такі самі привілеї та права, які мали польські пани. А ще він боявся зазіхань зі сторони Московії. Йому здавалося, що польські королі завзято захищатимуть українські землі, якщо вони стануть частиною польської корони.  

  Врешті-решт, Василь добився свого, хоча деякі русинсько-литовські магнати з ним не погодилися і показово покинули Сейм. Галичина, Волинь, Поділля, Підляшшя, Київщина, Брацлавщина увійшли до складу Польщі. А північніші землі залишилися у складі Литви. Якби Василь Костянтин Острозький знав, які наслідки принесе його помилкове рішення для рідної землі!..      

  Вирішили на Люблінському сеймі і про те, хто буде правити Річчю Посполитою. Як і раніше, то буде король, але вибраний шляхтою. Віднині корона не буде передаватися у спадок, як то робилося у минулі часи. Король буде правити до смерті. А після кончини монарха шляхта знову збереться і вибере на сеймі нового короля – того, хто буде гідним.

  Сигізмунд Август байдуже погодився на нові закони. У нього не було синів, чиї права слід захищати. Він махнув на все рукою після смерті Барбари Радзивілл. Королева Катерина Габсбургівна, його третя дружина, не витримала зневаги і втекла до рідної Австрії. Після від’їзду жінки Сигізмунд остаточно пустився берега. Періоди розпусти та розбещеності змінювалися чорною тугою, коли він зачинявся від усіх і ридав під парсуною Барбари. Він хворів все частіше, і слабшав, слабшав...     

  У червні 1572 року заклопотаний Лукаш Гурка зайшов у в’язницю Гальшки і сказав їй, що вони удвох мусять негайно їхати до містечка Книшина, де перебував король. Бо Сигізмунд ІІ Август помирав. І треба було вирішувати, хто стане на його місце. У новій країні починалася нова епоха.