Частина 48

  Цілий тиждень Гурка не бачив Гальшку. Він наказав, щоб про неї добре дбали і пильно стерегли. Щонаймеше три служниці знаходилися в її опочивальні, постійно чергуючись. А все для того, щоб вона ні на хвилину не залишалася наодинці і не вчинила бозна-чого.

  А Гальшці поначалу було тяжко. Вона злягла у ліжко і відмовлялася вставати, хоча не була хворою. Ні біль, ні лихоманка не мучили її. Гірше – у неї боліла душа. Боліла так, що дівчина аж корчилася від страждань.  

  За наказом Гурки їй тричі на день приносили їжу. Курячу юшку, бо нічого іншого не приймало її змучене тіло.

  Днем і вночі вона марила про Симеонову смерть. Як його тіло падає у воду і повільно занурюється на дно. Русяве волосся колихається, як водорості. Перелякані рибки метаються туди-сюди. Сонячний промінь пронизує товщу каламутної води. А Симеон занурюється, тоне, аж поки мулисте дно не приймає його у свої м’які та в’язкі обійми.

  Коли вона була дитиною, служниця Настка розповідала їй стару і страшну легенду про доньку мельника. Гальшка не раз бачила старий дерев’яний млин на протилежному боці річки Вілії. Скособочене колесо, яке зі скрипом розплескувало воду, довгі дерев’яні містки, до яких приставали човни, гружені зерном, і з яких острозькі жінки прали одяг... А вночі там було порожньо та страшно. І дивний сміх лунав над водою, у якій відбивалися білі міщанські хати і зубчаті вежі замку на горі.

  Казали, нібито багато років тому там жила донька мельника, у якої місцеві шляхтичі вбили нареченого. Нещасний трапився на їх шляху, коли вони з гиканням та вйоканням летіли на полювання. Донька мельника відплакала, відридала коханого і поклялася помститися. Один за одним дівчина зваблювала панів-убивць, обіцяла їм ніч кохання, заводила на містки, задурювала голову, і несподівано штовхала очманілого від бажання панича у воду. Він захлинався жахом та водою, і йшов на дно. А дочка мельника поверталася до щоденної праці на батьковому млині і думала про те, як звабити і втопити наступного шляхтича. Аж поки не згинуть без сповіді та відспівування ті, хто погубив її нареченого.

  Тоді, у дитинстві, Гальшка здивовано запитала:  

  - Хіба шляхтичі не вміли плавати?

  Запитання було слушним. Шляхтичі зазвичай вчилися плавати у дитинстві, одночасно з фехтуванням та іншими воєнними справами. Але Настка не розгубилася:

  - Вона штовхала панів у вир, який відразу затягував їх під воду.

  - Може, й так, – погодилася Гальшка.

  Смерть у воді здавалася їй страшною. Смерть, взагалі, страшна, бо вона неминуча і невідворотна. Назад не повертається ніхто. А помста доньки мельника викликала повагу. Галька теж бажала помститися. Тільки в неї не було ні можливості, ні сил.

  Через тиждень Гурка не витримав і зайшов до Гальшки. Йому доповіли, що вона вже почала вставати.

  - Ви подумали, пані? – запитав він.

  - Про що?

  - Про те, що ми зв’язані вінчанням назавжди. І що треба нам якось жити далі. Ми не повинні ворогувати.

  Гальшка мовчки дивилася на нього. Розтулила губи лише для того, щоб промовити:  

  - Я задихаюся у цій кімнаті. Мені потрібні щоденні прогулянки, як і раніше.

  - Звісно, – заметушився Гурка, радіючи, що жінка не накинулася на нього з прокльонами. – Хоч зараз.

  Гальшка подивилася на заґратоване вікно:

  - Ні, зараз занадто жарко. Надвечір, коли жар спаде.

  - Як забажаєте, – Гурка навіть зрадів. Буде доволі часу, щоб підготувати прогулянку, подбати про охорону і усе необхідне.

  А ввечері, коли тіні видовжилися, а сонце, що закочувалося за обрій, пофарбувало дерева та будівлі у золотий колір, він зайшов за Гальшкою і запропонував їй прогулятися. Вона вже чекала на нього, вбрана в темно-зелену оксамитову сукню. Їй личив цей колір. Навіть блакитні очі набували зеленого відтінку.

  Надворі вона повільно прогулялася навколо ставка. Гурка невідступно йшов за нею. Вона присіла біля ставку, на траві, і довго дивилася на водяні лілеї на чорній воді. Небо повільно стало рожевим, потім сірим, а потім – темно-синім, як мантія французських королів. Тільки з безладно розкиданими зірками замість золотих геральдичних квіток фльор-де-ліс.

  Закумкали жаби в очереті. До берега був прив’язаний човен, пофарбований у червоний колір, щоб виглядав ошатніше, а не як звичайні рибальські човники.

  - Я хочу покататися у човні, – промовила Гальшка. 

  Гурка подав їй руку і допоміг застрибнути у човен. Дівчина сіла на перекладину біля корми і старанно розправила складки на сукні. Гурка відв’язав човен, відштовхнув від берега і на ходу застрибнув у нього. Незграбно, ледве не перекинувши. Він майже все робив незграбно. Особливо, у присутності жінок.

  Мокрий та задиханий, він сів навпроти Гальшки і взявся за весла.     

  - Куди попливемо? – запитав він, розвертаючи човен.

  - Туди, де водяні лілеї, – відповіла Гальшка.

  Гурка старанно гріб, час від часу обертаючись, щоб не запливти в очеретяні зарості. Гальшка задумливо опустила руку у воду. Повітря вже ставало прохолодним, а вода, навпаки, зберігала тепло, якого набралася за день.