Частина 47

  Гурка і Ласький повернулися у замок. Дорогою вони майже не розмовляли, бо були пригнічені і стривожені. А у залі на них чекала розгнівана пані Беата. Вже не княгиня Острозька, а пані Ласька.

  - Що ви зробили з моєю донькою? – закричала вона, ледве завбачивши Гурку. Вона була розлючена як фурія.

  - Нічого з нею не сталося, – похмуро відповів товстий шляхтич. – Сидить у кімнаті, жива та здорова.

  - То випустіть її! Як ви смієте поводитися так з жінкою з вельможної родини?! Я поскаржуся на вас королю!

  - Можете їхати скаржитися хоч зараз. Тільки забирайтеся з мого замку!

  - Яке безсоромство! – завелася Беата. – Як ви дозволяєте собі таке свавілля?

  - Пані, я втомився від вас, – обірвав її Гурка. – Ольбрахте, зроби милість. Забери свою жінку, щоб я її не бачив.

  - Що ти собі дозволяєш? Я не дозволю ображати мою дружину! – витріщився Ласький.

  Беата підскочила до чоловіка і радісно схопила його під руку. Це був той захист, про який вона мріяла. Але майже відразу ж їй довелося гірко розчаруватися. Бо Гурка багатозначно промовив:

  - Якщо ти хочеш, щоб наша угода залишилася у дії, то роби те. що я кажу.

  Ласький усміхнувся звичною посмішкою і ледве помітно кивнув.

  - Ходімо, моя пані. Не будемо довго залишатися у будинку, де хазяїн нам не радий, – він впевнено підхопив Беату і потягнув її у двір.

  Не відпускаючи жінку, яка від розгубленості не знала, чи їй вириватися, чи ні, Ласький віддавав накази, щоб якнайшвидше збирали речі та подавали візок.

  - Що це означає? – здивувалася Беата.

  - Вірте мені. Я знаю що роблю, – Ласький цинічно підсадив її у візок. Начебто з повагою, але, водночас, так, що Беата не змогла чинити опір.        

  Гурка вичекав, поки Лаські заберуться, і замкова брама зачиниться за візком. А потім піднявся до Гальшки.

  Вона, вбрана і гладко причесана, сиділа біля вікна і дивилася так, начебто нічого не бачила. А служниці, що натовклися у кімнату за наказом пана, стежили за нею.

  Гурка увійшов і розігнав жінок. Залишився з Гальшкою наодинці. Вона не оберталася. Взагалі ніяк не зреагувала на його появу. А він не знав, як почати неприємну розмову.

  Нарешті Гурка наважився. Сів на ліжко, що заскрипіло та прогнулося під його вагою, і заговорив:

  - Пані Ельжбето, ви зрадили мене.

  Вона повільно повернула до нього обличчя:

   - Це ви зрадили мене. Я ніколи не хотіла одружуватися з вами. І ви це знаєте.

  - Але ж одружилися.

  - Бо мене примусив король.

  - А потім одружилися з іншим, – гірко посміхнувся Гурка. – Ви знаєте, хто ви після цього? Злочинниця! Двомужниця!

  - Ні, – похитала вона головою. – Ви ніколи не були мені чоловіком. Мій справжній чоловік – князь Симеон Слуцький. І він доведе це на королівському суді.  

  - Не доведе.

  - Доведе, – Гальшка впевнено хитнула головою.

  - Князь Слуцький вже нікому нічого не доведе. Він помер сьогодні вранці, години дві тому.

  - Що ви таке кажете? – Гальшка з жахом подивилася на Гурку. – Ні, я не вірю вам! Ви стільки раз брехали мені. Ви й тепер брешете. Ви насолоджуєтеся, коли робите мені боляче.

  - Він помер дві години тому, на моїх очах. Якщо не вірите, запитайте у пана Ласького. Він теж був свідком його смерті.

  - Де пан Ласький?

  - Поїхав.

  - А моя мати?

  - Теж поїхала.

  - Ви знущаєтеся наді мною?! Я вам не вірю. Симеон – живий!

  Гурка витяг з кишені закривавлений перстень і кинув його в молитовно складені долоні Гальшки.

  - Впізнаєте?

  Гальшка впізнала перстень, якій послужив їй обручкою. Перстень з гербом Острозьких – срібна стріла і золота зірка з перевернутим півмісяцем. Вона обережно торкнулася плям, схожих на іржу. А насправді то була кров, що вже встигла засохнути. Невідривно Гальшка дивилася на той перстень, і все ж, не могла повірити.

  Нарешті вона підвела на Гурку очі. Така бліда, якою він ніколи її не бачив.

  - Не вірите? – перепитав він. – Тоді ось вам ще один доказ.

  Він витяг з кишені закривавленого листа, якого знайшли на Слуцькому. Гальшка кинула погляд – і впізнала власний почерк. Чорні літери були забризкані кривавими плямами. Розсіявся останній сумнів. Вона прикусила долоню, щоб не розридатися вголос. Бо при Гурці плакати не хотіла.

  «Я не помилився, – подумав Гурка. – То їх любовна переписка. Як змінилося її обличчя...»

  - Де він? – запитала Гальшка, коли опанувала себе.

  - Навіщо вам знати?

  - Я хочу поховати його.

  - І ходити на його могилу, щоб грати невтішну вдову? Ні, пані. У нього ніколи не буде могили. Він упокоївся на дні річки. А де саме – ви ніколи не дізнаєтеся.