Частина 46

  Час тягнувся довго. Почало світати. У двері загупали. Гурка підскочив з крісел. Все ж таки, він задрімав. А тепер закляклі ноги не тримали його. Гурка трохи потупцяв, щоб розім’ятися, і пішов відчиняти. На порозі стояв Ольбрахт Ласький.

  Гурка озирнувся на Гальшку. Вона теж заснула, змучана подіями минулої ночі. Від гупцяння пробудилася і тепер здивовано кліпала заспаними очима. І перш ніж Гальшка опам’яталася, він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.

  - Ти зловив його? – запитав Гурка у Ласького.

  - Так, – відповів той.

  - Де він?

  - У мисливській хатинці.

  - А не втече?

  - Гайдуки пильно стережуть його.

  - Ходімо, – рішуче промовив Гурка.

  - Зачекай, – Ласький притримав його і мотнув підборіддям у сторону дверей, за якими знаходилася Гальшка. – Не втече?

  - Тепер не втече, – буркнув Гурка.

  Він покликав усіх жінок, що працювали у замку, від покоївок до дівчат, що допомагали на кухні. І звелів їм усім зайти в опочивальню і дивитися, щоб пані нікуди не виходила. Служниці були налякані. Вони вже знали, що пані вночі намагалася втекти з коханцем, і дивилися на неї з прихованою цікавістю.

  - Вийдіть. Залиште мене, – наказала Гальшка. 

  Але служниці не послухалися:

  - Пан звелів, щоб ми з вас очей не спускали, – відповіла найнахабніша.

  Гальшка накрилася ковдрою з головою і відвернулася до стіни.

  А тим часом Гурка у супроводі Ласького їхав верхи до мисливської хатинки.

  Хатинка була збудована у володіннях Гурки, для того щоб він міг перепочити після полювання. Там зберігалося мисливське приладдя. А на кухні було все необхідне, щоб оббілувати впольованих тварин.

  На лісовій галявині стояла та хатинка, невеличка, збудована з дерева. А неподалеку текла річка Сама, над якою збирався вранішній туман.

  День обіцяв бути сонячним і теплим. Рясна роса дрижала на траві. Гурка зістрибнув з коня – і його ноги до колін відразу ж стали мокрими від тієї роси. Гайдуки, що стерегли хатинку, розступилися перед ним.

  Симеон Слуцький, св’язаний та побитий, сидів у невеличкому приміщенні на купі заячих шкір, кинутих на земляну підлогу. Руки зв’язані за спиною, голова похилена, густий русявий чуб закриває очі. А в очах – туга та ненависть до ворога.

  Гурка присів поруч з полоняником і змусив його підняти голову.   

  - Ось ти і потрапив у мої руки, – зрадів він.

  Симеон мовчав, сторожко слідкуючи за Гуркою.

  - Ти розумієш, що живим звідси не вийдеш? – продовжував випитувати Гурка. В його голосі з’явилася неприхована погроза.

  - Ти не наважишся, – відповів Симеон. – Я – князь. У мене могутні родичі, які помстяться.

  - Хай спробують. У цих краях я сам могутній, як князь, – посміхнувся Гурка. – І родичі мої не менш впливові. І шпагою я володію краще за тебе, юначе...

  Симеон мовчав і тільки важко дихав. 

  - А я попереджав! – продовжував Гурка. – Не лізь до моєї жінки! Я маю право помститися за безчестя. Це кожен тобі скаже при дворі.

  - Єлизавета – моя жінка! – з запалом вигукнув Слуцький. Такої образи він не міг стерпіти.

  - Єлизавета... – з сумною посмішкою повторив Гурка. Для нього вона була Ельжбетою. А тепер шляхтич почув її русинське ім’я і в серці заворушилася тривога: може, у неї не тільки ім’я чуже і далеке? Може, вона вся така – чужа і далека, і призначена в жони русинському князю, з яким розмовляє однією мовою, яка Гурці здається ледве зрозумілою.

  - Ні! – потрусив він рудою головою, відганяючи сумніви. – Вона – Ельжбета. І вона – моя. Я вінчався з нею у присутності самого короля.

  - Вона – Єлизавета. І вона моя. Ми з нею любили одне одного не у розкішних княжих покоях, а у обдертій монастирський келії. Ліжко було вузьким та твердим, але ми не помічали. Бо кохали одне одного. А тебе вона ніколи не кохала! – зверхньо посміхнувся Симеон.

  То був виклик Гурці. Шляхтич розлютився і вдарив Слуцького по обличчю. З усієї сили. З усією ненавистю. Голова Слуцького мотнулася. Цівка крові пострумувала з розбитої губи по підборіддю.   

  - Хоч вбий мене, але Єлизавета ніколи не покохає тебе, – сказав хлопець. І знову усміхнувся. Від тієї усмішки Гурці стало зовсім погано. Він зрозумів: щоб він зараз не зробив зі Слуцьким, але той переміг.  

  Гурка запитав:

  - Скажи, невже варто помирати через жінку? Не на війні, не заради високої ідеї, не героїчною смертю, а просто через жінку? Жінок багато. Знайшов би собі іншу.

Слуцький відповів:

  - А я не збирався помирати! – і після недовгого міркування додав спокійніше: – Якщо ти так вважаєш, то чому ти не знайшов собі іншу? Тим паче, що княгиня Острозька не хотіла одружуватися з тобою.   

  Гурка не збирався пояснювати ні свої дії, ні почуття. Він був зчудований: чому його потягло на відверту розмову з тим, кого він без суду засудив на смерть. Дивне відчуття: шляхтич сам не вірив в те, що збирався зробити, але й відступати не міг. Якщо вже хтось ставав на той шлях, який вибрав Гурка, то не було вороття. Один хибний крок потягнув за собою наступний, ще один, ще... Гурку затягнуло, наче у вир. І тепер він мусить убивати не на війні, не у чесному двобою, а зв’язаного та поверженого.