Частина 44

  Беата збігала у кімнату, де вона оселилася з паном Лаським, і принесла мотузяну драбину, яку ховала на дні скрині. На всякий випадок сховала її під спідницями, абияк намотавши на стегна. На щастя, ніхто не побачив жінку, коли вона навшпиньках поверталася в опочивальню Гальшки. Беата ненадовго затрималася біля сходів і прислухалася. Знизу доносився спів п’яних чоловіків. Вона заспокоїлася і штовхнула двері Гальшчиної кімнати.

  - Допоможи мені!

  Беата задерла спідниці і звеліла Гальшці розмотувати драбину.

  - Куди її прив’язати?

  - До ліжка!

  Гальшка вміло прив’язала драбину до крученого стовпчика. Колись її навчив тому пан Петрусь, який шкодував, що спадкоємиця Острозьких – не хлопчик, якого можна наставляти в бойових науках. Дівчина посмикала мотузки і задоволено кивнула: драбина трималася міцно.   

  - Час відчиняти вікно? – запитала вона.

  - Ходи сюди, донечко. Дай мені благословити тебе, – зойкнула Беата.

Вони обнялися і тричі розцілувалися.

  - Ну що ж, іди, – промовила Беата, першою відриваючи від себе доньку. – Ой, що тут здійметься завтра вранці! Шкода, що я вже буду далеко і не почую, як лається Гурка! – злорадно посміхнулася вона.

  Гальшка широко відчинила віконниці. То був знак для Слуцького, який ховався під парканом, у трояндових кущах, і уважно слідкував за вікном. У кущах було незатишно через колючки на трояндових стеблинах, які чіплялися за одяг та волосся. Але Симеон стійко терпів.

  Аж ось вікно розчахнулося. Князь Слуцький напружився. У темному проваллі вікна з’явилася Гальшка. Симеон ледве міг розрізнити у темряві її лице та руки. Дівчина завбачливо вдяглася в легку сіру сукню, яку використовувала для поїздок верхи. І хлопець подумки похвалив її за розсудливість. Сам він теж був вдягнений непомітно, не у княжий кармазиновий жупан, а у короткий брунатний міщанський каптанчик.

  Тихенько, щоб не сполохати собак та ледачих охоронців, Слуцький підійшов до замку. Обмінявся з Гальшкою радісним поглядом. Вона спустила драбину. Симеон підхопив і натягнув її, щоб Гальшці було легше спускатися.

  Обережно, щоб не втратити рівновагу, Гальшка посувалася вниз по драбині. Зверху її на всяк випадок притримувала Беата, а знизу – Симеон, який радо прйняв дівчину у обійми, коли її нога торкнулася землі. Він потягнувся до неї з швидким поцілунком, на який вона відповіла. А потім, тримаючись за руки, вони прокралися садом від яблуні для яблуні. А Беата з вікна спостерігала за ними.

  За парканом на них чекав княжий джура. Симеон тихо свиснув, відтворюючи солов’їний спів. І через хвилину слуга перекинув через паркан ще одну драбину.              

  - Почекай, серце моє, спочатку полізу я, – прошепотів Симеон, підштовхуючи Гальшку до стіни. – Зверху прослідкую в обидва боки, щоб ніхто нас не помітив.

  Замість шаблі, яка могла б плутатися між ногами і заважати при втечі, Симеон прихопив лише пару ножів. Озирнувся. Було тихо, навіть собаки не гавкали. Тільки коники сюрчали у траві. Кажуть люди, що це – до тихого та сонячного ранку. Симеон впевнено подерся по драбині і через хвильку вже сидів на паркані і роздивлявся з висоти, чи нема нічого підозрілого.

  - Тепер ти, – нахилившись, прошепотів він.    

  Гальшка підв’язала на поясі верхню спідницю, щоб легше було лізти. Повільно і обережно піднялася на дві сходинки.

  І раптом нічна тиша вибухнула галасом, метушнею та світлом десятка смолоскипів, що розірвали темряву. Люди Гурки бігли до них, засліпляючи яскравим світлом та оглушаючи криками:

  - Ось вони! Тікають! Тримайте їх!

  До них бігло чоловік тридцять, розмахуючи дубинами і галасуючи. Десь позаду загрозливо гавкали мисливські собаки. Від їх гарчання Гальшка злякано завмерла і не знала що робити: чи дертися далі чи стрибнути униз.

  - Давай руку, швидко! – у розпачі крикнув Слуцький і, перехилившись, простягнув їй з паркана руку.

  Він ще сподівався, що можна втекти. Зараз простягне їй руку, витягне на  верхівку паркана. Вона, легка та спритна, швидко спуститься з іншого боку. А він зістрибне, щоб не втрачати часу. Поки вірний джура допомагає їй забратися у сідло, Симеон гострим ножем переріже драбину. Нехай ті, що полізуть за ними, безладно попадають одне на одного...

  Але Гальшка не дотягнулася до його руки, не видряпалася на паркан з його допомогою. Гурчині гайдуки вже добігли до драбини і схопили її за ноги. А до місця вже поспішав сам Лукаш Гурка. Навіть у темряві, розрідженому сліпучим сяйвом смолоскипів, безпомилково впізнавалася його могутня огрядна фігура. І громовий голос гукнув, перекриваючи галас:  

  - Спускайтеся, пані! Або я підстрелю і вас, і вашого коханця!

  І підняв до рівня очей довгий пістоль. А Гальшка вже знала, як влучно стріляє Лукаш Гурка...

  Вона глянула нагору. Симеон напівлежав на паркані, простягаючи до неї руки. А ноги і усе його тіло вже було на іншому боці. Там, де на них чекала воля. 

  - Спускайся, серце, – з жалем прошепотів він. – Я не хочу, щоб з тобою сталося страшне.

  - А ти тікай, – палко відізвалася вона. – Не бійся за мене.