Частина 42

  А наступного ранку Гурка постукав в опочивальню Гальшки.

  - Пані, нам конче необхідно поговорити, – запропонував він.

  - Почекайте у залі. Зараз я вдягнуся.

  Але Гурка нахабно сів на край ліжка. Гальшка ледве встигла підхопити сповзаючу ковдру, щоб прикрити груди та плечі.

  - Ні, ми поговоримо тут, – суворо промовив він. – Я не хочу, щоб нас чули слуги.

  - Ну що ж, кажіть. Я вас слухаю.

  - Пані – ви моя дружина перед Богом. І якщо я й досі не примусив вас до виконання подружніх обов’язків, то це з пошани. А ще – тому, що я кохаю вас. І хочу, щоб і ви щиро покохали мене.

  Гальшка похилила голову і нічого не відповіла. Їй було гірко.

  - Я розумію ваше мовчання, – зітхнув він. – Ви не любите мене. Пам’ятаєте казку про красуню і звіра, яку я колись розповідав вам? Я розумію, що я – як та потвора, від якої жінки злякано тікають. Але якби ви поговорили зі мною, то дізналися б скільки кохання у моєму серці. Якби ви тільки захотіли зазирнути всередину і побачити мою душу!

  - Після всього, що ви мені зробили, як ви можете просити про кохання? – ледве чутно запитала вона.       

  Гурка завмер, нібито його вдарили. А потім став на коліна перед ліжком і сховав обличчя у ковдрі. У такій позі моляться або просять пробачення. Гальшка з подивом помітила, як здригнулися його повні плечі. Їй навіть стало моторошно. Дивно бачити, як плаче такий високий та сильний чоловік. 

  - Вибачте мені, – промурмотів він. – Скажіть, що мені робити, щоб ви покохали мене? Заради вас...

  Він замовк, не знаючи що казати. І Гальшка теж не знала, що відповісти. Її охопила дивна суміш почуттів: нібито шкода Гурки, а все одно, він такий огидний... А вона цілком залежала від нього!

  - Покохайте мене! – зненацька попросив він, підводячи голову.

  Його погляд налякав Гальшку. В одній старовинній книжці з батькової бібліотеки вона читала про варягів. Були серед воїнів такі, які доводили себе до скаженого стану, перш ніж безстрашно кинутися на ворога. Таких поважали у бою, але сторонилися у житті. Їх звали  берсерками. Мабуть, у тих берсерків перед битвою був такий шалений погляд. 

  - Дайте мені час – і я спробую покохати вас! – Гальшка, прикриваючи ковдрою груди і шию, обережно відсунулася у куток ліжка.  

  - Покохаєте? Обіцяєте? – він намагався зловити її голу руку, яку на закривав короткий рукав нічної сорочки.

  - Обіцяю. Якщо ви пообіцяєте, що поважатимете мене.

  - Обіцяю! – вигукнув Гурка.

  - Ви дасте мені свободу, яку зазвичай має дружина вельможного шляхтича. Щоб я могла їздити, куди мені завгодно, виходити на прогулянки і до церкви, купувати те, що мені потрібно, розпоряджатися справами у власних маєтках... Обіцяєте?

  - Обіцяю. Але спочатку я хочу впевнитися, що ви мене не покинете.

  - Я залишуся з вами, – запевнила вона. – А ви зробіть так, щоб моє перебування тут стало приємним.

Гурка зрадів:

  - Це буде чудово! Ми робитимемо крок за кроком одне до одного, аж поки не зблизимося! Ви розумієте, що я хочу сказати?

  - Так, розумію. Тільки прошу вас: не поспішайте. Дайте мені стільки часу, скільки потрібно, щоб я могла робити кроки по власному бажанню, а не з примусу.

  - Згода, – кивнув він.

  - Тоді дозвольте мені перевдягнутися, – попросила Гальшка.

  - Я чекаю на вас у залі, – Гурка з жалем та надією кинув на неї останній погляд та вийшов.

  За сніданком Гальшка час від часу вимушено посміхалася, а Гурка їв багато і мовчки. А після сніданку на них чекала несподіванка. Пан Ольбрахт Ласький, завітав у гості. І не сам, а з новою жінкою, пані Беатою.

  Пан Ласький на правах родича був частим гостем у оселі Гурки. Прислуга і сторожа добре знали його. Тож його візок пропустили без перешкод і відразу доповіли Гурці, що прибули пан та пані Лаські.

  - Оце так несподіванка, – промурмотів шляхтич. – Ну що ж, ходімо, зустрінемо їх, як пристало гостинним господарям.

  Гальшка спочатку не второпала, що мова йшла про її матір. Протягом двадцяти з лишком років Беата була княгинею Острозькою, і ось, зустрічайте тепер пані Лаську!

  Слідом за Гуркою Гальшка вийшла на високий кам’яний ґанок, до якого вели широкі ошатні сходи. Візок з гербом роду Лаських на дверцятах зупинився у широкому дворі. Ольбрахт Ласький хвацько вистрибнув на землю і подав руку жінці, яка трохи замешкалася, перш ніж спуститися по сходинках, які спритно підставили до візочка конюхи пана Гурки.

  Церемонно тримаючись за руки, пани Лаські почали підійматися сходинками. Гальшка з болем у серці упізнала матір. Беата виглядала прибитою та змарнілою. Вона, що здавалася молодою та квітучою в оточенні шляхтичів її віку та старших, поруч з молодим Лаським виглядала старшою. Начебто рожеві щоки молодого чоловіка контрастували з блідою шкірою Беати, що вже втрачала пружність. А він ще й хизувався спритністю, звичною для молодості: забігав наперед і нетерпляче чекав на Беату, яка не встигала за ним.