Частина 41

  Яблуні розквітли і швидко втратили квітки. Пелюстки рясно всіяли землю під деревами, а на їх місці зав’язалися маленькі яблучка, розміром з ніготь. Гальшка бачила ті зміни з вікна своєї опочивальні, бо без Лукаша Гурки вона не мала можливості покидати замок. Не те щоб він відверто заборонив їй, але кожного разу, коли дівчина хотіла вийти сама, двері виявлялися зачиненими, ключ десь губився і слуги шукали його, здіймаючи галас, бідкаючись, але не знаходячи. І тільки коли Гурка пропонував Гальшці прогулятися, то ключ дивним чином з’являвся.

  Ці прогулянки дивним чином стали найкращими годинами за увесь день, що тягнувся занадто довго. Зазвичай Гальшка сумно тинялася по кімнатам і не знала чим себе зайняти, бо вишивання падало з рук, а на кухню вона не заходила. Там і без неї справлялися. Бібліотека Гурки славилася чудовими та рідкісними книгами, як печатними, так і старовинними, рукописними. Іноді Гальшка примушувала себе читати, але щохвилини подумки відволікалася і не могла зосередитися. І це було дивно, бо взагалі читати вона любила.

  І тільки на прогулянці, між розлогими дубами, листя яких золотилося під щедрим сонцем, вона знаходила спокій. Гурка звичайно йшов позаду, спостерігаючи, як вона зриває квітки або вишукує між травою гриби. Він не заважав. Тільки іноді розповідав їй якусь цікаву та чудернацьку історію, готуючись до бесід з Гальшкою, як у дитинстві до іспитів. І через деякий час Гальшка почала ловити себе на думці, що вона радіє тим щоденним прогулянкам і з нетерпінням чекає на них. Це було не дуже приємно, бо вона пам’ятала про ганебну поведінку шляхтича на вінчанні і пізніше, у Львові. Вона підсвідомо розуміла, що ті прогулянки – хитра Гурчина гра з її почуттями, але нічого не могла вдіяти.

  Одного разу за обідом Гурка виглядав задумливим. Зненацька він грюкнув по столу мідним кубком і в серцях промовив:

  - Вам вже відомо, що вчинила ваша матінка?!

  Гальшка пополотніла від жаху.

  - Ні... – пробелькотіла вона. – Я давно не отримувала листів від матері. А що сталося?

  - Вона одружилася! І з ким? З моїм троюрідним братом, Ольбрахтом Лаським!

  Гальшка неприховано здивувалася. Вона пам’ятала Ласького, який колись значився у числі її претендентів. Але примружений зміїний погляд його голубих очей завжди був неприємний дівчині. Мабуть тому, що поєднувався з лукавою посмішкою та вузьким обличчям, схожим на лезо меча.

  - Це неможливо. Пан Ласький занадто молодий... – вона затнулася, щоб не сказати зайвого. – І що тепер? Віднині він – мій вітчим?!

  - І мій тесть?! – не менш стурбовано відгукнувся Гурка. – Як мені тепер з цим жити? Мій брат перетворився на мого тестя. Чудасія, та й годі!  

  - Мені здається дивним, що моя матінка не сповістила мене про таку важливу новину.

  Гурка зпідлоба глипнув на Гальшку і надривно зітхнув двічі чи тричі.

  - Ви щось хочете сказати? – відреагувала вона.

  - Так. Мушу признатися, що ваша матінка писала вам. Просто я за справами забув передати вам листи.

  - Де ж вони?

  Лукаш з гуркотом відсунув стілець і пошкутильгав до невисокої різьбленої шафки, на якій стояв мідний горщик з бузковим букетом. Той бузок Гурка звелів зрізати щоранку для Гальшки. І щиро радів, коли вона, спускаючись до зали, занурювала обличчя у квіти і вдихала пахощі бузку.  Він відчинив дверцята шафки, нахилився і витягнув звідти кілька листів, абияк перекручених та зім’ятих. Незграбно, червоніючи по самі вуха, поклав їх на стіл перед Гальшкою. Вона здивовано і підозріло глянула на шляхтича.

  - Я хотів передати вам ті листи, але закинув у шафку і забув, – пояснив він.

  Гальшка промовчала. Долонями вона розрівняла листи, зламала печатку і почала уважно читати. Гурка чекав її слів, як вирока. Нарешті вона підвела на шляхтича ясні очі, в яких він нічого не міг прочитати, а тільки бачив власний недолугий відбиток.  

  - Ви дозволите матері відвідати мене? – запитала вона. – Вона пише, що незабаром приїде...

  - Я подумаю, – ухильно відповів Гурка.

  - ...Разом зі своїм новим чоловіком, паном Ольбрахтом Лаським.

  - Звісно, ми приймемо їх обох, – не міг не погодитися шляхтич.  

  Вночі Гальшка довго не могла заснути. Повний місяць знову тривожив її. Вона розчахнула віконниці і підсунула до вікна крісло. Так їй краще мріялося. Бувають ночі, коли ніяк не можна спати. Так вона й сиділа біля розчиненого вікна, за яким висів місяць і шелестів садок.

  Звісно, вона подумала про те, чи можна вилізти у вікно та втекти. Її опочивальня знаходилася на другому поверсі, але через високі стелі та піднесений фундамент висота була значною. До того ж, вона розуміла, що втечу треба підготувати. Якщо вона зараз вистрибне з вікна, а вранці її знайдуть на квіткових грядках зі зламаною ногою, або ще гірше – шиєю, то це буде справжня дурниця!

  Втім, з вікна Гальшка таки визирнула, щоб розвідати обстановку. І злякано відсахнулася, бо побачила між деревами чорну тінь. І навряд чи то був садівник. Незнайомець теж сховався за деревом. І, витягуючи шию, обережно визирнув зі своєї схованки, щоб роздивитися, що то за підозріла біла фігура майнула у темному проваллі вікна.

  Гальшка теж глянула у шпаринку між портьєрами. І серце закалатало так гучно, що його було чути у скронях. Вона впізнала Симеона Слуцького.