Частина 40

  Серце Беати Острозької розривалося від болю, але вона мусила з усмішкою відповідати на вітання. З високо піднесеним підборіддям йшла вона через двір до каплиці, де був похований покійний король Сигізмунд Старий, батько нинішнього монарха і, як було відомо майже усім, справжній батько княгині Беати. Саме там їй закортіло помолитися, поділитися наболілим.

  - Вітаю вельможну пані княгиню, – шанобливо окликнув її якийсь шляхтич, вбраний по французській моді у сріблясто-сірий колет, короткий плащик і штани-бочечки. Він скинув з голови сріблясто-сірий оксамитовий берет і низько вклонився, підмітаючи двір пишним султаном з червоних пір’їн.

  Беата примружилася, бо зір останнім часом втрачав колишню гострість, і зраділа, впізнавши пана Ольбрахта Ласького:

  - Це ви, пане Ласький? Рада вас бачити.

  - Дозвольте поцілувати вашу руку.

  - Із задоволенням, – Беата кокетливо простягнула шляхтичу долоню в чорній оксамитовій рукавичці.

  - До ваших послуг, – з цими словами хитрий панок трохи відгорнув рукавичку Беати, щоб поцілувати її шкіру.

  - Який ви люб’язний, – зітхнула вона. – Не те що ваш родич, який чинить насильство і змушує жінок страждати.

  - Ви про Лукаша Гурку? – насупився пан Ласький.

  - Про нього. Про кого ж ще?

  - Що він ще втяв?

  Беата рішуче схопила Ласького під руку і затягнула у каплицю короля Сигізмунда.

  - Ходімо сюди, щоб нас не чули. І я вам усе розповім.

  І там, у капличці з мармуровими стінами, перед домовиною свого батька-короля, Беата дала собі волю. Плачучи і лаючись в сторону клятого Гурки, вона розповіла все Лаському. А той то супив брови, то качав головою, то задумливо тер підборіддя.    

  - Я й подумати не міг, що мій родич здатен на таке, – обурено промовив він, коли княгиня Беата скінчила свою розповідь. – Дозвольте мені запропонувати вам мою підтримку!

  - Дякую, – розчулено схлипнула Беата.

  А він забігав по капличці, як дикий звір, чию лють стримує клітка. А то б він вирвався і перегриз би горлянку ворогам.

  - Якби я був тоді у Львові, то не дозволив би такого свавілля! – запевнив він. Прошу вибачення за поведінку мого родича! – він повалився перед Беатою.

  Через пишну купу спідниць він намагався обійняти та поцілувати коліна Беати. І зворушено шепотів:  

  - Заради вас я піду навіть проти близького родича! Шкода, що мене не було поруч. Я захистив би вас від Гурки.

Беата так довго була сильною. А тепер не витримала.

  - Чому я не видала Ельжбету за вас? – розчулено пробелькотіла вона. – Тепер би й горя не знала.

  - Тому що я бував у вашому будинку не заради княгині Ельжбети, а заради вас, пані Беато! – не відпускав він княгиню. – Я не шукав багатств вашої доньки, на відміну від інших претендентів. Я милувався вашою неземною вродою!

  - Так, ви мені казали. Але тоді я не повірила, – Беата намагалася вирватися з обіймів Ласького, але не дуже завзято.

  - А тепер вірите? – він не відпускав жінку. Слідкував за нею холодним зміїним поглядом.

  - Не вірю, – не дуже впевнено відповідала вона. І відчувала, як слабшають коліна і паморочиться у голові.

  - Одружіться зі мною, пані Беато! І я завжди захищатиму вас!

  Це було те, про що вона мріяла! Ласький – шляхетний та заможний. Та й зовнішність у нього досить приємна, як на Беатин погляд... А головне – їй так потрібна підтримка! Боже, як вона стомилася... Від самоти, на від напастей, що навалилися на неї. Шкода що Ласький такий молодий. Років на двадцять молодший за саму Беату. І ця різниця у віці – така непристойна. Що скажуть краківські придворні пані? Втім, яка різниця, що подумають ті пліткарки?! Нехай заздрять.

  - Ви пропонуєте мені шлюб, пане Ласький? – знадливо промовила вона. – А як же пані Катаржина Бучинська? Чула я, що ви нібито одружилися з нею?

  - Одружився. Але вже став вдівцем, – байдуже повідомив він.

  - Ах, я навіть не чула про смерть пані Катаржини... Співчуваю.

  - Я вже втішився, – невловимо посміхнувся Ольбрахт Ласький. – Тож виходьте за мене, пані Беато. Ви – вдова і я – вдівець. Ми зробимо одне одного щасливими. Я не відпущу вас, аж поки ви не скажете «так»! 

  - Так! – умліваючи, відповіла Беата.

  Через кілька тижнів на превеликий подив краківського двору Беата з Костелецьких, вдова по князю Острозькому, одружилася з Ольбрахтом Лаським. Той дивний шлюб здивував багатьох. Беата повдовіла двадцять років тому. У неї було стільки можливостей вдруге вийти заміж, адже претендентів у заможної та вродливої жінки не бракувало! А вона начебто чекала, щоб підріс пан Ласький, який був нерозумним дитям в день, коли Беата одружувалася вперше. Так жартували за спиною молодят. А вони не звертали уваги на плітки і виглядали щасливими.