Частина 39

  Беата повернулася до Кракова. Полишена у Львові напризволяще, вона деякий час вагалася, куди їй поїхати. До Острога? До Дубна, де  княжив Василь Острозький? На Василя вона сердилася. Він обіцяв Гальшці та Беаті підтримку, але не зробив нічого, коли вони опинилися у скрутному становищі у Львові. Надсилав листи, в яких клявся допомогти, але жоден гайдук з Василевого війська, про яке розповідали чудеса, не дістався до Львова і не вступив у битву з ландскнехтами Гурки. Беата вважала себе обдуреною, коли згадувала про те.      

  Єдиним містом, де вона могла б розраховувати на безпеку, був її рідний Краків. І яким же було здивування Беати, коли вона приїхала у замок на Вавелі, нібито на богослужіння до собору Святих Вацлава і Станіслава, але насправді – щоб подивися, що відбувається при дворі... Так ось! Яким же було здивування Беати, коли у дворі перед собором вона побачила свого родича, Василя Костянтина Острозького!  

  Князь Василь виділявся здалеку – високим зростом, міцною статурою, червоним жупаном та манерою голосно розмовляти и при цьому розмахувати руками. Він розмовляв про щось зі своїм тестем, гетьманом Яном-Амором Тарновським. Обидва шляхтичі виглядали заклопотаними.

  Беата рішуче підійшла до панів і промовила з холодно-ласкавою посмішкою, якій навчилася від покійної королеви Бони:

  - Як дивно бачити вас у Кракові, пане Василю. Мені здавалося, нібито ви зараз знаходитеся у своєму замку на Дубні?

  Шляхтичі поклонилися княгині, обмінявшися при цьому швидкими багатозначними поглядами.

  - Я тут у важливих справах, пані Беато. А ось ваш приїзд приємно здивував мене, – вдаючи з себе чемного родича, Василь схопив Беату за руку і смачно поцілував їй зап’ястя, хоча княгиня і пручалася, капризно вириваючи долоню. – Я чув, нібито ви у Львові. Оселилися у монастирі домініканців. Мабуть, спокутували гріхи та молилися про спасіння душі? То добре діло!

  - Пане гетьмане, ви не могли б залишити нас наодинці? – звернулася Беата до Тарновського. – З вашого дозволу, мова піде про родинні справи.

  - Так пані, – вклонився Тарновський. – Я почекаю у костьолі, – сказав він Острозькому. І зник у темному отворі костьольної брами, побрязкуючи шаблею.

  Василь чемно запропонував руку княгині Беаті. І вона скористалася з того жесту: міцно вчепилася в підставлений лікоть, щоб Василь, бува, не втік.

  - Ви знущаєтеся? Ви ж добре знаєте, що відбувалося у Львові, – зашипіла вона, супроводжуючи слова посмішкою, щоб ніхто не здогадався про справжні стосунки між ними. – Ми з Гальшкою даремно чекали на вашу допомогу!  

  - Пані Беато, я вас занадто добре знаю. Горе тому, хто, дійсно, наважиться знущатися над вами. Ви з будь-яких обставин вийдете переможницею, та ще й самі познущаєтеся над суперником. Тому я був впевнений, що ви й без мене впораєтеся. До того ж, ви не були покинуті, адже князь Симеон був з вами! Сподіваюся, його присутність була не марною? Вони обвінчалися?

  - Обвінчалися, – кивнула Беата.

  - Чудово! – вигукнув Василь. – Я бачу, з його допомогою, ви спромоглися вибратися зі Львова?

  Беата вигукнула:

  - Ні! 

  - Як то ні? – здивувався Василь. – Я ж бачу вас тут, у Кракові. І нічого страшного з вами, на мій погляд, не сталося. А де моя племінниця? Мабуть, залишилася вдома, щоб вдосталь помилуватися з князем Слуцьким? Ах, молодість, кохання, солодощі медового місяцю... Я теж пережив усе це з моєю Зонею.

  - Замовкніть, – простогнала Беата. – Не знаю я, де зараз князь Слуцький. Він вибрався з монастиря, ризикуючи життям. А нам це не вдалося...

  Князь Василь перелякався.

  - Щось трапилося з Гальшкою? – трусанув він Беату.

  - Гурка увірвався у монастир і насильно повіз її у свої володіння. А куди саме – я не знаю. Бо мене покинули у Львові. І я була змушена вибиратися з того клятого міста сама, як знала.

  - Гурка? – Василь стурбовано потер підборіддя, яке вкрашала руда борода лопатою. – Я розберуся, що там трапилося. Їдьте додому, пані Беато, і чекайте звісток від мене.

  - Чекати на вас? – гірко розсміялася жінка. – Ми у Львові тільки на вас і чекали! Де ви були, коли ми потребували вашої допомоги?!

  - У мене з’явилися важливіші справи!

  - Он як?! І що може бути важливім за долю вашої єдиної племінниці? Відповідайте, пане Василю, не відвертайтеся, червоніючи, як дівка на виданні!

  - Я вам скажу! – теж розлютився Василь. – Ви думаєте, що немає справ більш важливих за ваші жіночі капризи? Так от, знайте! Увесь цей час я займався державними справами! Я думав про майбутнє королівства! Зараз вирішуються важливі речі, бо вже стало зрозумілим, що у короля, нашого повелителя, не буде дітей. Ось ми і вирішуємо, хто буде наступним королем. Ось що для мене на першому місці!

Беата промовчала.

  - Вирішується доля королівства Польського і Великого князівства Литовського. Чи будуть вони й далі поєднані під володінням одного монарха? Чи розпадуться на дві різні країни? Магнатів, що мають володіння і там, і там, це хвилює! Вас, пані Беато, це теж стосується. Не забувайте, що ви – піддана королівства Польського, а ваша донька – князівства Литовського.