Частина 38

  Лукаш Гурка відвіз Гальшку у Шамотули – містечко, що розкинулося милях в тридцяти від Познані, серед родючих лук та дубових гаїв. Дуби тут були особливі – з корою, трохи світлішою, ніж звичайно. А тому гаї не лякали, а навпаки – радували погляд. Здавалося, ніби в тих лісах можуть жити тільки добрі лісові духи – ті, що захищають перехожих від диких тварин, вказують вірний шлях, та ще й одарюють на прощання грошима. А страшні відьми, лісовики та вовкулаки, що заводять в трясовину, штовхають з вершини, топлять у болоті, наводять на диких звірів, душать, лоскочуть до смерті або п’ють кров, у цих лісах не водилися.

  У Шамотулах Лукаш Гурка мав фамільні володіння. Туди він і привіз Гальшку – у світлий і новий замок, зведений за часів його батька. Навколо замку розкинувся яблуневий сад. Дерева були старанно підрізані, від чого садок виглядав надзвичайно чистим і впорядкованим. І начебто прозорим, бо блакитне небо просвічувало крізь гілки, на яких ще не було листя і які ледве почали розцвітати.

  А у півсотні кроків від чарівного білого двоповерхового будинку стояла стара вежа, темна і похмура. Там раніше мешкали предки Гурки. А тепер він влаштував у вежі таємну друкарню, де друкувалися протестантські книжки.

  Візок зупинився перед білим замком. Гурка, що їхав верхи, зліз з коня і відчинив дверцята.  

  - Виходьте, пані, – промовив він, простягаючи Гальшці руку.

  За ті п’ять днів, що тривала подорож, вона встигла багато чого передумати і заспокоїтися. Незворушно вона увійшла туди, куди Лукаш Гурка кликав її – у велику залу. Роззирнулася по сторонам.

  Замок Гурки був схожий на інші магнатські житла – важкі дубові двері, високий камін, зброя, розвішана на побілених стінах, килими та гобелени у простінках між високими вікнами. Зі старовинних, темних від часу парсун на Гальшку дивилися предки Гурки. Як їй здалося – осудливо дивилися.

  - Де я можу присісти? – запитала вона у Гурки.

  - Де бажаєте, пані, – відповів він, вказуючи на стільці з високою спинкою з візерунчатої парчі, які були розставлені вздовж побілених стін. – Чи може, хочете поїсти з дороги? Так я звелю подавати їжу. Обід вже готовий, бо слуги були заздалегідь попереджені про наш приїзд.

  З цими словами Гурка відсунув від столу стілець, обтягнений рожевою парчею, такий самий, як ті, що стояли під стіною. А скатертина була блідаво-зеленого кольору, теж з парчі, затканої золотими квітами. У інших обставинах їй би сподобалось оздоблення кімнати і срібний та мідний посуд, начищений до блиску, що стояв на столі. Але зараз вона лише сумно подумала, що вся ця вишукана краса не пасує до рудоволосого Гурки з його червоним обличчям, грубими манерами та задишкою, яка іноді недоречно переривала плин його мови.  

  «Йому би тільки нажертися!» – з огидою подумала дівчина, коли їжу принесли і Гурка почав їсти з неприхованим апетитом. На срібних тарілках принесли багато м’яса – майже саме м’ясо. Гурка не любив їсти овочі, які вважав їжею для селян або жінок. Гальшка з’їла трохи оленячого м’яса з пшеничним хлібом і відсунула тарілку.

  - Де ви дозволите мені перепочити? – запитала вона.

  - Я звелю, щоб вам показали опочивальню, – відповів Гурка. – Але не забувайте, що ви тут господиня, і не повинні просити дозволу.

  - А мені здається, що я повинна слухатися вас у всьому, – сухо заперечила вона.

  - Як законного чоловіка, – кивнув Гурка. – Але я теж поважатиму вас.

  - Я вже побачила вашу повагу. Коли ви насильно забрали мене з монастиря і привезли сюди, не питаючи згоди.

  Лукаш Гурка роздратовано кинув на тарілку недоїдену баранячу ніжку.

  - Ви примусили мене на цей крок, коли втекли з дому без попередження! Та ще й заморочили мені голову ласкавими посланнями так, що я втратив пильність. Я всього лиш скористався правом чоловіка і повернув вас туди, де вам і місце.

  - Тобто, це по закону ви повелися зі мною грубо і несправедливо?

  - По закону, – підтвердив Гурка. І знову потягнувся до ніжки, уважно обдивляючи її: чи ще можна відгризти звідти трохи м’яса? – А якщо вам мало, то знайте, що я зробив це з кохання.

  Гальшка вражено промовчала. А Гурка, накладаючи на тарілку купу м’яса, продовжував:

  - Невже ви, пані, така холодна, що не розумієте, що таке кохання? Не знаєте, на що здатні люди, які не хочуть втрачати кохану персону?

  - Ви ніколи не казали мені про своє кохання...

  - А як вам було розповісти про мої почуття, коли ви не бажали слухати? Тільки й робили, що уникали мене.

  Гальшка знічено опустила вії. Не знала, як відповісти на таку відвертість. Бо кохання – то було почуття, яке вона звикла поважати. 

  - Ви можете відпочити, якщо бажаєте, – після довгого мовчання знову заговорив Гурка. – А завтра зранку зробимо невеличку прогулянку. Я покажу вам ваші нові володіння.

  Від прогулянки Гальшка не відмовилася. Врешті-решт, знання навколишньої території могло піти їй на користь.

  Ніч вона провела у кімнаті, яка раніше належала матері Гурки. Втім, шляхтич звелів, щоб ліжко застелили новими простирадлами, на яких до неї ніхто не спав. З превеликим подивом Гальшка побачила, що в опочивальні стояла знайома скриня з її одягом. Гурка віддав наказ перевезти її речі з краківського будинку.