Частина 36

  Наступного дня, після вранішньої меси, патер Антоній зайшов до келії, де тимчасово проживали Гальшка з Симеоном. Молодята якраз сиділи на ліжку, застеленому грубою ковдрою, і розмовляли про те, що їм робити.

 - Мене дивує, що мій дядечко знає, в яке скрутне становище ми потрапили, але не поспішає з допомогою, – сказала Гальшка.   

  Симеонові стало соромно, бо її дядечко, Василь Острозький, був йому двоюрідним братом. Батько Гальшки, Ілля, народився від першої дружини князя Костянтина Острозького, Тетяни Гольшанської. А молодший, Василь. був сином Олександри Слуцької, тітки Симеона. Шляхетні сім'ї через шлюби ріднилися між собою, а потім нащадки довго розбиралися у переплутаних сімейних зв'язках.   

  - Князь Василь пообіцяв надіслати гайдуків. Але вони чогось забарилися.    

  -  Може, щось трапилося? – зітхнула дівчина.

  - Знаєш, серце моє, у мене вже немає сил залишатися тут і чекати невідомо чого. Треба робити щось, треба боротися...

  - А що ми можемо проти солдатів та їх гармат?

  - Я вирішив. Виберуся з монастиря будь-якою ціною і поскачу до князя Василя, щоб змусити його прискорити допомогу.

  - Можливо, ти зустрінешся з ним по дорозі? Серце мені підказує, що дядечко вже близько від Львова...

  - Сподіваюся, – задумливо відповів хлопець.

 Час минав, а допомога не йшла. Слуцький почав сумніватися, але Гальшці про свої сумніви не розповідав.

  - Як же мені вийти? – задумався він. – Зайти у монастир було легше. Я скористався багатолюдним святом і загубився серед натовпу. Заплатив жебракам і вони, щасливі, вдали, нібито я – один з них. Гурка, на щастя, не впізнав мене. Що й зрозуміло. Стільки люду було в той день на площі, що голова обертом йшла. Так мені вдалося прослизнути. А тепер? Тепер буде тяжче, бо якщо я вийду, то вся увага буде звернена на мене. Гурка неодмінно впізнає мене.

  - Цього не можна допустити! Я не відпущу тебе! – вигукнула Гальшка, міцно обхопивши його.

  - Я маю ризикнути, – похитав головою Симеон. – Бо треба щось робити. Так далі лишатися не може.

  У двері постукав патер Антоній. Увійшов, привітався. Уважно оглянув молодят.  

  -  Я прийшов поговорити з паном князем, – промовив він, звертаючись до Слуцького.

  - Кажіть, отче. Слухаю вас, – відповів Симеон.

  Патер роззирнувся. Але окрім ліжка та молитовного стільця, на якому лежав Часослов, надрукований на латині, не було місця, де він міг присісти. Слуцький пожалів настоятеля і підвівся. Так вони стояли на одному рівні.

  - Княже, здається, ви збиралися покинути наш монастир? Самі розумієте, що ваше перебування тут ускладнює наше становище. Навіть ченці, завжди покірні та слухняні, починають нарікати...

  - Я розумію, – перервав його Симеон. – Я й сам вже хочу піти. Але яким чином це зробити?

Настоятель полегшено зітхнув.

  - Як саме – я придумав! – вигукнув він. – Зіграйте роль мого посланця до бургомістра. Я попрошу для вас дозволу пройти до ратуші. Дам вам листа до бургомістра, де я вимагаю пояснень про те, чому у монастир перестали подавати воду. А там вже ви знайдете можливість втекти. Згодні?

  - Згоден! – вигукнув Симеон Слуцький. – Пишіть ваш лист.

  - Лист вже готовий, – патер Антоній показав послання, яке ховав у широких рукавах. – Ходімо?

  - Прямо зараз?! – у розпачі вигукнула Гальшка.

  - Звісно, – кивнув настоятель. – Навіщо тягнути, якщо все готово?

  - І в нас немає часу на прощання?

   Патер повагався.

  - Ну що ж, я дам вам трохи часу на прощання, – нарешті вирішив він. – Але не баріться!        

  Патер вийшов, полишаючи їх наодинці. І молодята кинулися в обійми одне одному.  Швидкі поцілунки, обійми, де відчай змішався з надією, прощальні слова, клятви у вічному коханні... Зрештою, Симеон відсторонив від себе Гальшку, яка не могла стримати ридання, і вийшов.

  Він покинув монастир з листом від настоятеля. Гурку попередили про те, що отець Антоній надсилає листа до бургомістра, пана Бажого. Гурка погодився без перешкод пропустити гінця. Більше того: він подумав, що той лист – добрий знак. Настоятель, певно, у відчаї і благає про милосердя. Ще трохи – і монастир впаде!

  Симеон Слуцький вийшов з темного прохолодного костьолу на паперть і від несподіванки прикрив очі широким рукавом ряси. Яскраве весняне сонце засліпило його. Пістряві ланскнехти, що оточили монастир, втратили чіткі обриси і здавалися різнокольоровими плямами. І тільки пісня, яку вони безперестанку співали, вдарила по вухам: 

              -  Спис в живіт – круть та верть!

              Вже на всіх попів чекає смерть!

  І та пісня була такою прилипливою, що Симеон зловив себе на тому, що й сам мимоволі підспівує.

  Коли очі звикли до сонця, зір повернувся до Слуцького. Він знову чітко бачив ворогів. Ландскнехти сиділи біля палаток і чистили зброю. Вартові, з алебардами на плечі, прогулювалися туди-сюди, уважно поглядаючи на монастир – громіздку будову з вузькими віконцями, розташованими на чималій висоті. Симеон похилив голову, так, щоб чорний каптур прикрив верхню частину обличчя, залишаючи на виду лише кінчик носа, ріт та виголене підборіддя. І середнім кроком, не барячись, але й не поспішаючи, як би йому не кортіло перейти на біг, почимчикував у сторону ратуші.