Частина 35

  Святий Домінік не забарився. Знак, про який молив патер Антоній, з’явився наступного ранку. 

  Отець-настоятель сидів у своєму кабінеті, намагаючись працювати. Але думалося лише про те, у яку халепу він вскочив. Хотів показатися благочинним, а вийшло так, що сам заплутався у магнатських сварках, та ще й поставив під загрозу монастир...

  Невеселі думки були перервані з’явою брата Амброзія.

  - З вашого дозволу, отче, – він просунув у двері голову зі старанно виголеною тонзурою, оточеною вінчиком пухнастого русявого волосся. – Біда опустилася на нашу обитель.

  - Це не новина, – похмуро відізвався патер Антоній. – Йдіть, брате, і моліться.

Але брат Амброзій не послухався.  

  - Господь покинув наш монастир! – вигукнув він. І голос його помітно тремтів.

  - Що там ще сталося? – втомлено запитав патер Антоній. Йому хотілося зникнути, щоб ніхто не знайшов його. А потім розплющити очі – і щоб монастир жив звичайним життям, нібито нічого й не трапилося...

  - Я саме набирав воду з колодязя, щоб віднести на кухню. Брат-кухар звелів мені набрати повний баняк води, щоб помити посуд, який залишився після вечері. За ніч недоїдки присохли до глиняних тарілок, тож їх слід потерти ганчіркою з пісочком, а потім вкинути в баняк з водою. Схопив я дерев’яне відерце  подався до колодязя, а там... Нехай захистить нас Матір Божа та Святий Домінік! Я не встиг наповнити відро, як раптом у колодязі щось забулькотіло, закрутилося, і вода всмокталася у ту саму дірку, через яку вона звичайно надходить.

  - Як всмокталася? – здивуванню настоятеля не було меж.

  - Ось так, – чернець зробив пальцем рух, який означав вирування, водоверть. – А перед тим, як всмоктатися, мені тією водою прямо в лице харкнуло. Бачите? Уся ряса спереду мокра! – поскаржився він.

  Патер Антоній негайно побіг до колодязя. Брат Амброзій подався за ним, тримаючись на деякій відстані. А там, посеред двору, вже збиралися докупи заклопотані монахи, зазирали всередину обкладеної каменем ями і зітхали.

  - Що тепер буде з нами? – занепокоєно промовив патер. – Мало мені клопоту з військом назовні, так тепер ще й ця напасть?!

  - Я ж сказав, що Господь покинув нас. Разом з водою, – довернув брат Амброзій.

  Він все ще тримав пусте відерце, яким потрусив перед очима настоятеля, як доказом того, що вода, дійсно, пропала.

  - Господь не покинув нас! Ми – його улюблені діти! Він просто випробовує силу нашої віри, – гнівно заперечив настоятель. – Як тобі, брате, могло прийти у голову таке богохульство? Нібито Бог пішов від нас разом з водою?

  Патер повторив той самий жест, начебто обмалював пальцем гвинтові сходи, по яким можна було піднятися на дзвіницю. Брат Амброзій присоромлено знітився. А настоятель безжально продовжував:

  - За богохульство і за те, що здійняв паніку у Божій оселі, де слід зберігати спокій та стриманість, накладаю на тебе єпітимію. Проведеш три дні у своїй келії, де будеш молитися і щоденно читати “Pater Noster” по сорок разів вранці, по обіді та ввечері, стоячи голими колінами на кам’яній підлозі. А з їжі тобі тричі на день будуть приносити хліб та воду.

  - Так води ж нема! – боязко подав голос брат Амброзій.

  - Значить, тільки хліб. Без води. Зрозуміло? – розлютився настоятель. – Йди до своєї келії. Amen!

  Не підводячи очей, брат Амброзій слухняно перехрестився і пішов відбувати накладену кару. Сперечатися з настоятелем було заборонено.  

  - А нам що робити без води? – злякано загомоніли ченці.

  - Де брат-кухар? – озирнувся настоятель.

  Брат-кухар теж прибіг подивитися, що сталося. Його виштовхнули наперед.

  - У нас є запас води?

  - Кілька глечиків, – кухар засмучено розвів руками.

  - Ну що ж. Краще, ніж нічого, – резюмував патер Антоній. – А вина багато?

  - Кілька великих барил. Вистачить надовго.

  - Слава тобі, Господи, – перехрестився настоятель. – Благословляю подавати до їжі вино. По половині чаші, – розсудливо додав він. – Бо ще уп’єтеся... Знаю я вас, ласих до їжі майже на межі гріха!

  - А як бути з городиною, яку треба поливати? – боязливо запитав хтось з чорно-білого натовпу.

  - Моліть Бога, щоб надіслав дощ! – владно промовив отець-настоятель.

Небо над обителлю сяяло блакиттю. Жодної хмаринки!

  У наступні дні справа погіршилася. Нестача води стала відчутною. Спочатку дозвіл пити вино порадував ченців. Але дуже скоро вони зрозуміли, що недооцінювали воду. Бо коли у горлі пересихає і нема чим промочити його, то у голову мимоволі лізуть думки про пекельний вогонь. А тут ще й блідаво-зелені пагінці городини, що витикалися з землі, почали в’янути та засихати...

  А за монастирськими стінами браві ландскнехти пили, жерли та горланили свою  нахабну пісню:

                         -  Спис в живіт – круть та верть!

              Вже на всіх попів чекає смерть!