Частина 33

  Після меси віряни покинули костьол. Вони виходили по одному через ті ж самі маленькі дверцята. І знову Лукаш Гурка стояв біля брами, жадібно роздивляючись обличчя усіх, кто виходив з костьолу. Але безрезультатно. Ні Гальшки, ні Семена Слуцького він не впізнав. Вона не виходила з костьолу, у цьому Гурка був впевнений. Її він впізнав би у будь-якому обличчі! Але щодо Слуцького він не був таким упевненим. Втім, йому лишалося тільки змиритися і продовжувати свою дивну війну.

  А всередині костьолу тим часом відбувалося священнодійство. Патер Антоній провів Гальшку і Симеона до невеличкої каплички у боковому нефі. І там відбулося вінчання. Княгиня Беата була свідком.

  Поки патер Антоній задавав Слуцькому звичайні питання про те, чи згоден він, православний, вінчатися у католицькій церкві, Гальшка дивилася на нареченого і думала про те, що це – її третє вінчання. Але вперше вона одружується з власної волі. Вперше вона з радістю простягає руку чоловіку, що стоїть поруч із нею.

  Напівтемна капличка з високим готичним склепінням сяяла свічками, наче зорями. Усередині було прохолодно і незатишно, але прекрасно. Тонкі колони з сірого каменю, з капітелями, прикрашеними різьбленими квітами, підтримували стелю. Від тієї холодної кам’яної краси щеміло у грудях.   

  - Так, – відповіла вона, коли патер Антоній запитав, чи по власній волі вона бере за чоловіка присутнього тут Симеона. 

  - Так! – нетерпляче вигукнув Симеон, коли йому задали таке ж питання.  

  - Обміняйтеся обручками, – звелів  священник.

  Симеон витяг з кишені перстень зі смарагдами, який вибрав у палатці ювеліра з Флоренції, що була розташована на Італійському подвір’ї. Він вибирав довго і старанно, намагаючись знайти щось неймовірне – коштовну прикрасу, від якої у кожної жінки захопило б дихання. Гальшка хвилювалася, коли прохолодне золоте кільце сковзнуло на її палець. Вона вірила у символи, а тому їй здавалося, нібито в цю мить на небі ворухнулися світила, зірки склалися у особливий візерунок, а їх з Симеоном долі поєдналися в єдине ціле.

  У неї не було з собою обручки. Керуючись натхненням, вона простягла Симеону перстень, який колись належав її батькові та діду – покійним князям Острозьким. З родинним гербом – стріла та зірка з півмісяцем. І з тим перстнем вона віддавала йому те, у чому відмовляла Гурці – і саму себе, і усе, чим володіла.

  Обряд закінчився. Патер Антоній благословив їх.        

  - Ite, missa est, – сказав він латиною речення, яким традиційно закінчувалася служба. – Йдіть, меса скінчилася.

  - Куди ж нам йти, отче? – запитав Симеон Слуцький.

  Його питання прозвучало трохи зухвало. Але він був князь і навіть настоятель повинен був поважати його. До того ж, йому вже не терпілося. Стільки було перемріяно в останні ночі!..

  -  Пан князь може повернутися туди, де зупинився. Звісно, з усіма пересторогами. Я звелю, щоб вас провели через бокові дверцята. А пані княгині краще залишитися тут. Задля її ж безпеки.

  - То зрозуміло, отче. Але я зараз не про те, – спокійно заперечив Симеон. – Вам відомо, що обряду вінчання не досить для того, щоб шлюб вважався дійсним. Необхідно ще й провести те, що латиною зветься консумація...

  - Consummatio, – кивнув настоятель. – Тобто, довершення шлюбу.

  - Шлюбна ніч, – продовжував князь Слуцький.

  - Де ж ви проведете її? – сплеснув у долоні патер Антоній. – Тут ніяк не можна! Це монастир, де живуть самітники, що приносять обітницю цноти.

  - А це не гріх! – Симеон і не думав знічуватися. – Ми повінчані перед Богом. Але нам конче треба з’єднатися, щоб ніхто не зміг сумніватися у нашому шлюбі.

  - Це правда, – подала голос княгиня Беата. – Тоді їх ніхто не зможе розлучити.

  - Як скажете, княгине, – відступив настоятель. І звернувся вже до князя Слуцького: – Ваша милість може лишитися у монастирі до ранку. А завтра вирішимо, як нам бути. Тільки прошу, не виставляйте напоказ свої стосунки перед монахами.

  То була дивна шлюбна ніч – у монастирській келії, на вузькому ліжку, застеленому сірою, грубою вовняною ковдрою. Чорне розп’яття висіло на обшарпаній стіні, нагадуючи про страждання та про швидкоплинність життя, а Гальшка і Симеон солодко завмирали від того, що обійми та поцілунки нарешті дозволені їм.

  Звечоріло. У вузьке вікно зазирали зорі. Видно було найбільшу зірку, яка з’являється на темніючому небі раніше за інші. Покійний пан канонік Коперник, який знався на таємницях зоряного неба, сказав би, що то не зірка, а планета, що відбиває чуже й холодне світло, але для Гальшки і Симеона та зірка стала символом їх кохання. Симеон так і сказав:

  - Завтра мені доведеться піти, моє серденько. Але кожного вечора я буду дивитися на ту зірку і згадувати про те, як солодко нам зараз лежати поруч і кохатися. Аж доки ми знову не зустрінемося.

Зі сторони костьолу долинав спів урочистий спів монахів.   

  - Ми ж розлучаємося ненадовго? – запитала Гальшка, пригортаючись до нього. – Це найменше, чого б хотілося мені – поєднатися, щоб знову розлучитися!

  - Ненадовго, – він намагався заспокоїти її.

  - Мене лякає військо, яке привів з собою Гурка. І боюся, що він творить безчинства з дозволу короля. А якщо так – то нам нема звідки чекати допомоги.