Частина 32

  Проминуло кілька днів і настало свято Великодня. Найрадісніше християнське свято. Але цього разу воно видалося для львів’ян, щонайменше, дивним. У місто прийшла чудернацька війна, яка анітрохи не стосувалася містян. Правда, торгівля на площі Ринок стала зовсім безладною! Коли солдати починали стріляти, торговці розбігалися і ховалися, де знаходили місце. І крамарі завбачливо зачиняли свої крамнички. А потім знову поверталися. Бо чужинці, вдягнені у різнокольорове вбрання, воювали виключно з чорно-білими монахами. То було схоже на малюнки зі старовинних рукописів: гріхи нападають на християнські чесноти. А там, у таборі ланскнехтів, скупчилися усі смертні гріхи, про які розповідають попи у церквах. Вояки пили, жерли, лаялися брудними словами, ганялися за жінками, відбирали гаманці у тих, хто мав необережність пройти повз табору. А за ладскнехтами приїхали їх вірні супутниці – маркітанки. Ті, що продають солдатам їжу, одяг та кохання. Жінки оселилися у будинку навпроти монастиря і, напівроздягнені, безсоромно виглядали у вікна, зваблюючи не тільки ландскнехтів, а й місцевих чоловіків.  

  Загалом, львів’яни розважалися тією війною, відколи зрозуміли, що вона спрямована не проти них. Їм навіть було цікаво ходити до костьола і роздивлятися чудернацько вбраних вояків. Буде, про що розповідати онукам. Ще одна страшна та повчальна історія про кохання, як ота, що трапилася років сорок тому, за часів покійного короля Сигізмунда Старого, коли вірменина Івашка зловили з католичкою Софією, звинуватили обох у гріху содомії і привселюдно спалили на площі Ринок.

  Свідки розповідали, що коханців прив’язали до стовпа спиною одни до одного і обклали підніжжя в’язанками хмизу. А нещасним Івашку та Софії вклали у зв’язані руки по запаленому смолоскипу. Хто з них перший втомився тримати і впустив смолоскип з онімілих рук, той і підпалив вогнище, на якому згоріли обоє. Тепер, сорок років потому, деталі забулися. Одні казали, нібито коханці згоріли від того, що смолоскип випав з рук Софії. Мовляв, вона жінка; її руки ослабли раніше. А інші казали, що Івашко не витримав нелюдського напруження і навмисне кинув смолоскип у купу хмизу. Бо немає в світі нічого страшнішого, ніж очікування неминучої смерті.        

  Втім, коли починалися постріли по монастирським стінам, люди обачно ховалися по домівкам. Бо хто знає, в кого може влучити випадковий постріл? Гурка, зазвичай, наказував стріляти з ранку до обіднього часу. Для остраху. Він сподівався, що ченці налякаються і видадуть йому Гальшку. Іноді він і справді помічав у вузьких віконцях їх стривожені обличчя. Але ніхто не виходив з монастиря з білим прапорцем і не пропонував пану Гурці перемовини.  

  Аж поки не наступив Великдень! А Великдень, як усім відомо, найважливіше свято. Можна цілий рік не ходити до церкви, не сповідатися та не причащатися, але на Воскресіння Христове обов’язково треба те зробити. Отож, зранку перед костьолом почали збиратися прихожани, які вимагали від Лукаша Гурки, щоб той пропустив їх усередину.

  - Ми маємо право помолитися сьогодні, у день, коли Син Божий воскрес із мертвих. А після цього знову можете воювати! – гомоніли на різні голоси львівські католики. Були серед них пани і пані – багаті, ошатно вдягнені. Були міщани та міщанки – простіші та скромніші. Були й бідолаги, волоцюги да жебраки, вдягнені у лахміття. І всі вони насідали на Гурку, волаючи про милосердя та про право на віру. І погрожували, що поскаржаться королю на свавілля, що вчинив шляхтич.

  - Ну що ж,  – нарешті здався Гурка. – На честь свята сьогодні я оголошую перемир’я. Якщо настоятель відчинить костьол і проведе богослужіння, то я дозволю усім бажаючим увійти. Тільки пообіцяйте, що вийдете після обідні. Попереджую: завтра я знову звелю стріляти.

  Настоятель вислав на перемовини з Гуркою двох ченців старих та поважних. Таких, щоб Гурці зробилося соромно годувати їх нечистотами. Поступово дійшли до згоди. Двері костьолу відчинилися. Правда, не так широко, як завжди. Прочинилися лише невеличкі дверцята, пророблені у брамі, через які можна було пройти лише по одному. Віряни терпляче вишикувалися у чергу перед тими дверцятами. А Лукаш Гурка, у супроводі брата Анджея став поруч з дверцятами і жадібно зазирав в обличчя кожному, хто заходив у костьол.

  - Кого шукаєш, брате? – пошепки запитав у Лукаша Анджей Гурка.

  - Дивлюся, щоб князь Слуцький не просковзнув у костьол.

  - Розумно.

  - Він хитрий, – продовжував Лукаш Гурка, намагаючись запам’ятати лице і одяг кожного, хто проходив у храм. – Раніше він пробирався сюди перевдягнений на хлопця з Італійського подвір’я. Хто знає, на що він наважиться тепер? Може, перевдягнеться у жіночу сукню?

  - Тому ти й роздивляєшся жінок? Так ти тоді дивись їм не на обличчя, а на цицьки. Бо вуса можна і поголити, а по цицькам точно можна відрізнити жінку від чоловіка.

  Лукаш інстинктивно перевів погляд на груди жінки, що якраз проходила повз нього. Але відразу ж схаменувся.

  - Е, ні! – промовив він. – Жінок, що заходять у костьол, теж треба запам’ятати. Можливо, якась з них поміняється одягом з княгинями Острозькими, і вони втечуть. Як сумно, коли нікому не можна довіряти... – зітхнув він.

  - А що ти зробиш зі Слуцьким, якщо зараз упізнаєш його?

  - Що зроблю? Я б викликав негідника на двобій, але боюся, що він втече. Одного разу він вже втік від мене. Більше я цього не дозволю. Звелю ландскнехтам, щоб захопили його у полон. Відвезу у Краків і нехай його милість король вирішує долю злочинця, що звабив одружену пані.