Частина 31

  Беата склала листа до короля, у якому скаржилася на свавілля Гурки в таких самих виразах, в яких кількома роками раніше описувала дії князя Сангушка та свого родича, Василя Острозького. Першого разу їй вдалося схилити на свою сторону короля, тож вона сподівалася повторити. Але не так сталося, як гадалося...

  Поки Беата писала листа до Сигізмунда Августа, Гальшка у своїй келії складала записочку до Симеона Слуцького. Записочка була написана у скромних виразах, дозволених правилами пристойності. Дівчині хотілося назвати його коханим. Саме це слово вона й повторила кілька разів, з зітханням дивлячись у вузьке, високе віконце, забране решіткою. У вікні вона бачила лише шматочок блакитного неба, по якому пропливали хмари, але вночі у її кімнатку заглядав місяць, що робило її мрійливою та щасливою. Але ніжні слова так і залишилися у її серці. На папері вона зверталася до нього: «Пане княже Симеоне Юрійовичу». Старанно, намагаючись не наробити чорнильних плям, вона спочатку написала традиційне вітання, запитала про здоров’я князя Слуцького і докладно розповіла про те, що від останнього їх побачення вона почувалася добре, хоч і дуже хвилювалася за нього. Після цього вона вивела запрошення прибути до костьола, бо патер Антоній нарешті погодився поєднати їх. «На цій новині я й закінчую, бо більше нема про що писати. І чекаю на вашу милостиву відповідь», – закінчувала вона традиційним реченням. Так, за античними зразками, її навчив писати наставник, запрошений матір’ю до Острозького замку.

  Гальшка старанно склала записку вчетверо. Залила на згині гарячим воском і припечатала перстнем з родовим гербом: зірка зі стрілою та півмісяцем. А потім обидва листи передали ченцю, брату Амброзію. Той сховав папери у широких рукавах білої ряси, накинув на голову чорний каптур і вислизнув з монастиря через бокові дверцята.

  А повернувся чернець через годину, без листів, у порваному одязі, мокрий та брудний. Крізь стримані чоловічі сльози брат Амброзій розповів, що кляті ландскнехти зловили його, відібрали листи, а над ним самим жорстоко поглумилися. Міцно тримали за руки, щоб він не вирвався. Вклали у горлянку трубку і силоміць вливали через неї брудну воду, яку набирали у канаві з нечистотами...

  - Який сором! – побивався брат Амброзій.

  - Це жертва у славу Божу, – заспокоював його настоятель. – Язичники та єретики завжди знущалися над святими мучениками. Їх розпинали, з них здирали шкіру, їм виколювали очі, відрубали голови...

  - Щось я не пам’ятаю ні одного мученика, якого б нагодували нечистотами, – огризнувся брат Амброзій.

  - Не блюзнірствуй! – гримнув патер Антоній. – Дозволяю тобі випити сьогодні три кухлі вина і з’їсти подвійну порцію м’яса. Сподіваюся, що це переб’є гидкий смак у роті.

  - Дякую, – вклонився чернець. – Але боюся, що мене знудить ще сильніше, бо те м’ясо впаде у скверну, що плещеться у моєму шлунку...

  Княгиня Беата стала свідком розмови. Від почутого вона впала у розпач.  

  - Невже найманці Гурки відібрали у вас листи? Яке нещастя! – забідкалася княгиня.

  - Не хвилюйтеся, пані. Я не такий простий. Поки брат Амброзій йшов через табір ландскнехтів з підробними листами, мій справжній посланець, перевдягнений та невпізнаний, вибрався іншим виходом. Сподіваюся, він вже досяг мети.

У Беати відразу ж піднявся настрій.  

  - А ви добре придумали! – вигукнула вона.

  - Невже я даремно наковтався брудної води?! – у потрясінні прошепотів брат Амброзій. Йому знову подурнішало, цього разу – ще й від образи.

  - Не даремно. Зовсім не даремно, – виголосив настоятель. Це мучеництво заради ближнього. Господь Бог нагородить тебе, брате.

  - На тому світі? – брат Амброзій скорбно підвів очі догори.

  - Саме так. Тільки у Господа нас чекає справжня нагорода, – нагадав патер Антоній. – Але годі вам скаржитися. Йди на, кухню, брате. Благословляю тебе випити вина.

  Брат Амброзій, бідкаючись та скаржачись, пошкутильгав на монастирську кухню. Беата та патер Антоній залишилися наодинці у прямокутному дворі, оточеному з трьох боків галереєю з покрученими колонами, а з четвертого – високою та міцною стіною з червонястої цегли. А за стіною по-війському били барабани і лунала німецька пісня.

  - Як дивно вони співають, – промовила Беата. – Весело і моторошно водночас.

  - Ох, якби ваша княжа милість розуміла, про що співають ті єретики, то вам стало б ще моторошніше, – відповів настоятель.

  - А про що вони співають? Я трохи розмовляю німецькою, але зараз не розберу слів...

Патер Антоній напружив слух:

  - «Коли Адам пахав, а Єва пряла... Киріє елейсон! Хто тоді був дворянином? Киріє елейсон!» – прислухаючись, перекладав він.  

  - Яка огидна пісня! – обурилася Беата. – Невже вони проти того порядку, що установив Господь Бог.

  - Як бачите, княгине, – настоятель був обурений анітрохи не менше. – Навіть священні слова вони згадують у глумливому значенні. Сподіваюся, на тому світі чорти їм язики припалять! А що вони співають далі!.. Страшно навіть перекладати!  

  - Що вони співають? – у княгині Беати від хвилювання пересохло у роті. – Перекладайте, отче. Я маю право знати, що нам загрожує.