Частина 30

  - Якщо досі я мав сумніви щодо законності шлюбу з паном Гуркою, то тепер я розумію вас, пані, – скрушно говорив княгині Беаті патер Антоній. – Відколи я побачив пана Гурку на власні очі, я склав про нього неприємну думку.  

  Княгиня сиділа у просторій та світлій келії настоятеля. На столі лежала книга, яку патер Антоній старанно вивчав і мріяв про те, що колись і він напише щось таке, що навіки прославить його. То була «Сума теології» доктора Фоми Аквінського, який теж належав до ордену домініканців. Той вчений доктор-монах, якого латиною називали Аквінатом, сформулював п’ять доказів існування Господа Бога. Патер Антоній кожного вечора перед сном вивчав ті п’ять доказів для того, щоб віднайти шостий. Якщо він це зробить – то прославить своє ім’я. На жаль, як не напружував мозок патер Антоній, йому в голову не лізло нічого гідного, про що можна було б написати теософський трактат. Тільки пригадувалися сварки ченців через те, кому якусь їжу не додали. Що хтось там їсть пісне, а комусь через немощі тілесні у піст дозволили скоромне... Що хтось прислуговує на кухні, де тепло і смачно, а хтось тяжко працює на городі, риючись у брудній землі. Де вже тут думати про високе, якщо треба слідкувати за земним життям братії?..

  - На жаль, пан Гурка виявився жахливим чоловіком, – зітхнула Беата. – Я вже й не знаю, кому можна довіряти. Усі ці шляхтичі здаються такими чемними та пристойними на святах да бенкетах. А як зайде мова про їх інтереси, то де й поділася ота шляхтянська честь? Така кровожерливість та жорстокість вилазить, що аж страшно...

  Беата з сумом пригадала, як три роки тому Василь Острозький та Дмитро Сангушко напали на її замок. Як доньку повезли бозна куди, а її саму тримали у полоні. Як по-звірячому каштелян Зборовський забив князя Сангушка і звелів полишити його тіло у стайні, серед нечистот... Той самий Зборовський, який місяцями їздив у замок Острозьких і поштиво цілував Беаті руки! Ось і Лукаш Гурка виявився таким, страшним та загрозливим. Кому можна вірити у вишуканому та елегантному звіринці, на який перетворився королівський двір? На чий захист сподіватися?..    

  - Не бійтеся, шановна пані. Серед монастирських стін вам нічого не загрожує. Тут ви під захистом Господа Бога, – запевнив патер Антоній, неначе почув думки княгині.

  - Я вдячна вам за притулок, але хотілося б чогось суттєвішого. Коли моя донька одружиться з молодим Слуцьким, то її захистять усі його поважні родичі, – зауважила Беата.

  Настоятель двічі зітхнув, тричі перехрестився і, нарешті, наважився:

  - Ну що ж, я згоден обвінчати молодих.

  - Нарешті! – вигукнула Беата. – Шкода тільки, що ви не наважилися зробити це раніше. А тепер цей клятий Гурка вештається навколо монастиря і може зашкодити шлюбу.

  - Може, я б ще й досі не наважився, якби не побачив пана Гурку на власні очі, – признався патер. – Та й пані княгиня теж обіцяла віддячити нашому ордену за притулок...

  - Так, дійсно, – схаменулася Беата. – Є у мене маєток з броварнею на околиці Сатиєва. Подарунок від мого покійного чоловіка, князя Іллі. Я перепишу той маєток на монастир в день, коли Ельжбета одружиться з Симеоном Слуцьким. Пришліть до мене вправного ченця, щоб допоміг скласти документ.

  - Від імені домініканського ордену дякую, княгине, – тамуючи задоволену посмішку, патер Антоній приклав руку до грудей. – Я думаю, що шлюб може відбутися у найближчи дні. Княгиня Ельжбета недавно сповідалася мені. Передайте князю Слуцькому, хай завітає до мене, щоб домовитися про вінчання.

  - Сподіваюся, князь поговорить з вами вже сьогодні, – відповіла Беата.     

  Зненацька їх поважну розмову перервав оглушливий гуркіт. Начебто десятки барабанів затріскотіли десь тут поруч, за монастирськими стінами.

  - Боже, який гуркіт! – вигукнула Беата, відносячи до скронь тонкі пальці. – Що трапилося? Невже почалася війна?

  Патер Антоній теж здивовано підхопився зі стільця і з поважністю, що личила його сану, підійшов до дверей.

  - Дізнайтеся, що там сталося, – наказав він ченцеві, що сидів у приймальні, перед кабінетом настоятеля.

  Відповідь прийшла через кілька хвилин і прозвучала вона неймовірно. Чернець повернувся, захеканий та розчервонілий від бігу, і злякано вигукнув з порога:

  - Отче, наш монастир обступило іноземне військо!

  - Що ти мелеш?! – здивувався патер Антоній. – Яке ще іноземне військо? Звідки воно у Львові?

  А через відчинені двері чулося, як гучно та завзято гупали солдатські барабани. Ще й залунала пісня – різко, уривчасто, войовниче.  

  - Німецьке військо, судячи по тому, якою мовою вони співають, – пояснив переляканий чернець.

  - Німецьке військо напало на Львів?! – патер нервово потягнувся за вином, розбавленим водою, що стояло на столі у глиняному глечику, прикритому серветкою. Чистого вина він не пив, щоб не сп’яніти перед ченцями. Але й чисту воду теж не любив, бо вона ніяк не смакувала йому.

  - Не на Львів, – пояснив чернець. – Тільки на наш монастир. Якісь ландскнехти оточили нас повністю, наставили палаток, розпалили вогнища... Готують собі їжу, регочуть та співають диявольські пісні!

  При згадці про диявола усі разом нашвидкоруч перехрестилися.