Частина 29

  Поки Беата домовлялася с патером Антонієм про майбутній шлюб, Гальшка та Симеон Слуцький насолоджувалися щоденними зустрічами, напівдозволеними-напівтаємними. Вони зустрічалися у костьолі і вели церемонну бесіду, коли чужі цікаві очі слідкували за ними. А самі тільки й чекали нагоди, щоб сховатися десь за колонами, у темному куточку, і цілуватися до болі у вустах під здивованими поглядами Святого Домініка де Гусмана або його вірного послідовувача Яцека Одровонжа, якого Католицька церква скоро перетворить на Святого Гіацинта.

  Настоятель монастиря, патер Антоній, що сполохав закоханих у сповідальні, міг би назвати їх грішниками, але не робив цього з поваги до вельможного походження та багатства хлопця та дівчини. А ще – він вважав, що їх поведінка заслуговує на  поблажливість, бо справа йде до чесного шлюбу. Самі вони грішниками вони себе не вважали. Де ж ще бути Раю, як не у Божому храмі? А зародження кохання – то справжній Рай. Рай, де усі плоди поки що солодкі і хто-зна за якою яблунею чи смоковницею ховається підступний змій.

  Але рано чи пізно той змій вповзає у життя чоловіка та жінки, чий персональний Рай відразу перевертається шкереберть. Він може прийняти будь-який зовнішній вигляд, як очікуваний, так і совсім несподіваний. Для Гальшки та Слуцького змій вповз у домініканський костьол Львова, прийнявши вигляд незграбного товстого шляхтича, який задихався від невдалого поєднання теплого квітневого сонця та не менш теплого вовняного плаща.

  Лукаш Гурка, який нарешті прибув до Львова, навідався у костьол Тіла Божого.

  Що він передумав, перестраждав, коли дізнався, що Гальшка у його відсутність втекла з його будинку! Найперша ніч була найважчою. Він не знав, чи лупцювати йому подушку здоровенними кулаками, щоб випустити пар, чи самому стукатися головою об стіну кімнати на постоялому дворі, щоб вибити з голови усі думки про жінку, яка так і не покохала його. Та ще й вислизнула з рук Гурки якраз тоді, коли він увірував у те, що вона належить йому. 

  А тим часом московське військо підступило до лівонського міста Нарва. Межа між землями Лівонського ордену та Московського царства проходила по річці. Навпроти Нарви ще дід Івана Грозного збудував фортецю, яку назвав Івангородом. Ось з того Івангороду і вискочило вороже військо, яке вели царські воєводи – князь Глинський, боярин Захар’їн-Юр’єв та касимовський царевич на чолі татарських вершників, що стали віднедавна підданцями Москви. Жителі Нарви були налякані тією численною та пістрявою московською навалою. Вони благали про допомогу. Усякому хто знався на науці війни було зрозуміло: якщо московити захоплять місто, то відкриється шлях на місто Ревель. Але Гурці раптом стало байдуже, що там станеться з Нарвою та усією Лівонією. Сердечні рани болять сильніше ніж ті, що отримуються на полі бою. До того ж, вони довго не загоюються. Після довгих вагань Гурка полишив частину прусського полку, який очолював, на Ольбрахта Ласького. А сам, разом з братом Анджеєм, двома сотнями ладскнехтів та десятком гармат подався до Львова, за Гальшкою. З листа бургомістра Пйотра Бажого він вже знав, де знайшли прихист княгині Острозькі, тож вирішив налякати клятих католицьких попів, що, на думку затятого протестанта, завжди лізли не в свою справу.

  І ось він, нарешті, у Львові. Старовинне русинське місто, де православний світ змішався з католицьким, могло б зачарувати його. Але того не сталося. Гурка відразу ж зненавидів Львів, що вкрав його кохану. Навіть геральдичний лев з висолопленим язиком та закрученим хвостом викликав у нього огиду, хоча був схожий на  сотню таких самих левів, які прикрашали герби багатьох європейських міст та дворянських родів.  

   Спочатку він зустрівся з бургомістром Бажим. Пан Пьотр злякався, бо Гурка вступив до міста на чолі озброєного загону, а за ним тяглося десять гармат та віз, зроблений з грубого дерева, на якому були викладені важкі ядра. До того ж, бургомістр знав, яке високе місце займав Гурка при дворі короля Сигізмунда Августа. Він виклав усе, що знав, і завірив шляхтича, що посприяє йому у його справі. І навіть поскаржився на підступну княгиню Беату, яка щось там плела про шлюб дочки з князем Слуцьким.

  Гурка, як дізнався про Слуцького, так і схопився за серце. Яким підступним виявився той русинський князь! Викрадач чужих жінок! Яким чином сам Гурка одружився з Гальшкою – він вже забув. І вважав себе законним чоловіком.

  Не гаючи часу, Лукаш Гурка відразу ж подався до костьолу Тіла Божого. Йому було легко віднайти шлях, бо пан Пйотр Бажий з вікна ратуші вказав Гурці гострі зеленаві шпилі, що витикалися над гонтовими та черепичними дахами львівських кам’яниць. Ті шпилі служили дороговказом.

  Ось він – домініканський собор, та монастир при соборі. Там сховалося його невірне кохання, яке насправді ніколи не належало йому. У костьол Тіла Божого Гурка, затятий протестант, вдерся без належної шани, з презирством оглядаючи розмальовані гіпсові ідолища – статуї святих. І якщо він не тупав гучно чоботами, то не з поваги, а лише для того, щоб не сполохати молоду пару, яка сиділа на довгій дерев’яній лаві, зблизившись, начебто закохані пташки на гілці дерева. Гурка відразу ж упізнав Гальшку по темним кучерям, що вибивалися з-під мережаного покривала, та по повороту голови, що закарбувався у його спогадах. А хлопця, вдягнутого в італійське вбрання, він спочатку не впізнав.

  Тихенько, навшпиньках, Гурка підкрався до закоханих і зненацька сполохав їх, промовивши з докором:

  - Так ось де я зустрів вас, моя пані. Ось де заховалися ви після того, як тайкома покинули мій дім. Дозвольте запитати, з ким це ви розмовляєте так лагідно, як ніколи не розмовляли зі мною? – він гірко посміхнувся. – Невже перший-ліпший хлопчисько заслуговує від вас більше уваги, ніж законний чоловік?