Частина 27

  Весна прийшла несподівано. Раптом потеплішало, сніг розтанув, і на деревці, що росло біля колодязя, лопалися бруньки. І не менш несподівано до монастиря домініканців завітав пан Петрусь.

  Він зайшов до костьолу, звичним жестом притискаючи до грудей сіру овечу шапку і обережно озираючись. Православному шляхтичу нечасто доводилося бувати у католицькому костьолі. Він завжди намагався уникати чужинської віри, хоча останнім часом це вдавалося все тяжче, бо ті костьоли, як гриби після дощу, вилазили повсюди. Спочатку непомітно, один по одному, а потім розросталися і набирали сили, бо за ними стояв король.

  Перед великим чорним розп’яттям, що висіло над вівтарем, пан Петрусь розмашисто, по-православному, перехрестився і віддав поясний уклін.  

  - Усі ми під одним хрестом ходимо, – промурмотів він у своє виправдання. І додав: – Але якщо католицький піп суне мені під носа руку для поцілунку, то я почну плюватися. Навіть якщо мене за це поженуть з костьолу! Лиш би встигнути передати листа пані княгині...

  Він мацнув полу жупана, куда були зашиті листи від князя Василя. Усю дорогу пан Петрусь перевіряв, чи не зникли ті листи. Чи не загубилися по дорозі? Чи не вкрав їх хтось на постоялому дворі?  Листи були на місці. Але найголовніше економ мав передати на словах.

  Пан Петрусь вже збирався звернутися за допомогою до одного з чорно-білих ченців, що снували по церкві. Але, на щастя, Бог милував від такої напасті. Пан Петрусь побачив молоду жінку, яка сиділа збоку від проходу. І зрадів, коли упізнав Гальшку.

  - Пані княгине! – побіг він до неї. А домініканці незадоволено озиралися на дивного дядька, що здіймав у домі Божому недозволений галас.

  - Пане Петрусь! – зраділа вона, побачивши економа. – Рада бачити вас. Ви привезли звістку від дядечка?

  - Не тільки від дядечка! – запевнив він. – А й від молодого князя!

Гальшка зашарілася:

  - Від князя Симеона? Де ж він?   

  - Князь? – хитро усміхнувся пан Петрусь.

  - Лист.

  - Лист ось тут, – економ витяг шаблюку з піхов і заходився розпорювати полу жупана, щоб витягти, нарешті, зашиті листи. Монахи позирали на нього трохи спантеличено, але, загалом, буденно. Вони звикли до того, що пани заходять у церкву зі зброєю, бо шабля – то невід’ємна частина образу шляхтича.

  Пан Петрусь витяг пом’яте послання і передав його Гальшці. Дівчина нетерпляче схопила його і подивилася на печатку з гербом. Стріла і зірка з півмісяцем – то був герб Острозьких, її власний герб.

  - А де ж лист від князя Слуцького? – розчаровано запитала вона.

  - А навіщо вам лист від його милості князя Слуцького? – вигукнув пан Петрусь. І, помітивши, як витяглося обличчя Гальшки, хитро додав: – Навіщо вам той лист, якщо сам князь у Львові?

  Гальшка відчула, як земля попливла з-під ніг, а серце закалатало так сильно, що корсетка боляче стиснула груди.

  - Симеон тут, у Львові? – схвильовано перепитала вона.

  - Так – кивнув пан Петрусь.

Дівчина озирнулася:

  - Де ж він? Чому не прийшов.

  - Вів зупинився у постоялому дворі під чужим іменем. На всяк випадок, щоб не збуджувати підозри. Так порадив його милість князь Василь. А мене відправив, щоб я розвідав шлях. Щось чути про пана Гурку?

  - На щастя, ні! – дівчина нервово пересмикнулася. – Поки що Господь милував.

  - Тоді я побіжу за князем Симеоном. Скажу йому, що ви чекаєте на нього тут, у костьолі. Він прийде якнайшвидше, бо й сам вже нетямиться від нетерплячки. Молодий князь сам хотів прийти у костьол. Я його ледве відмовив...

  - Чому ж ти відмовив його? – Гальшка сплеснула долонями.

  - З обережності, пані княгине, з обережності! А що, як люди Гурки вертяться навколо костьолу? Йому вже, напевно, донесли, де ви ховаєтеся...

  - Так, пан Гурка вже знає, що я у Львові. Але мені невідомо, де він і що надумав.

  - Я дізнаюся, – пообіцяв економ. – Я стану вашими очима і вухами за межами цього кляштору. Ви знаєте, як вірно я служу Острозьким з самого дитинства...

  - Так і є, – Гальшка розчулено поклала долоню на руку старого слуги. – А тепер прошу тебе, біжи скоріше за паном Симеоном. Але спочатку скажи мені, як там Настка? Як вам живеться у шлюбі?

Пан Петрусь, що вже підхопився зі скамниці, знову сів і схопився за голову.

  - Ах, моя пані! Не знаю, що й сказати... – скрушно промовив він.

  - Що таке? – здивувалася Гальшка.

  Пан Петрусь озирнувся, а потім присунувся ближче до дівчини і довірливо зашепотів:

  - Не у церкві казати про такі речі, пані, навіть у католицькій... Але скажу вам усю правду. З тих пір, як Настка увійшла хазяйкою у мою хату, там завелися чорти.

  - Чорти?! – Гальшка злякано перехрестилася. – Що ти таке кажеш? Які чорти?

  - Спражнісінькі, пані. Одного разу я вернувся додому завчасно, а у моїй світлиці сидів чорт. Писок у нього був людський, але такий чорний, нібито кіптявою присипаний. А на голові роги, як у бика. Я не розгубився і перехрестив його з молитвою, яку панотець Петро читає у замковій церкві. Слава господу Ісусу, молитва таки подіяла. Чортяка відштовхнув мене, так що я ледь не впав, і чкурнув геть з хати. От тільки клятий нечистий встиг з’їсти половину вареників, що Настка наготувала на вечерю. А на додачу ще й півпляшки вина видудлив! А хай йому у Пеклі від того вина гикається! Бо те вино виробляють в одному монастирі... – пан Петрусь хитро реготнув, уявляючи, як нечистому стало недобре від свяченого винця.