Частина 26

  Домініканський монастир і костьол Тіла Божого знаходилися недалечко від площі Ринок. Треба було тільки оминути італійське подвір’я. Готичну церкву, прикрашену голчастими шпилями, було чудово видно з вікон ратуші.

  Домініканський орден з’явився у Європі в 1215 році, і всього лиш вісімнадцять років потому домініканці дісталися до Київської Русі. У Києві вони довго не затрималися, бо, по-перше, їх вигнав незадоволений князь Володимир Рюрикович, а по-друге – монголо-татари вже обступали Київ... Зате у Львові вони прижилися.  Король Лев Данилович дозволив їм побудувати у місті собор і монастир, бо його попросила про це дружина, Констанція Угорська.

  Гальшка і Беата зайшли в костьол Тіла Божого начебто помолитися. А насправді жінки збиралися попросити там притулку і не покидати монастирських стін, аж поки їх справа не вирішиться так, як того бажали вони.  

  Біля брами, у глибокій ніші стояла статуя Святого Домініка, засновника ордена. Він тримав в правій руці високий хрест, а у лівій – книгу і квітку лілеї, символ мудрості та чистоти. У ніг святого тулився пес, що тримав у пащі запалений смолоскип. Беата перехрестилася, змочивши кінчики пальців святою водою, що плескалася у великій кам’яній чаші при вході. Гальшка зробила те ж саме. А назустріч їм вже поспішав настоятель монастиря, патер Антоній, якого попередили про прибуття княгинь. Спочатку він чемним кивком привітав вельможних жінок, а потім благословив їх, як пастир та наставник.

  - Для нашого монастиря – сумна і, водночас, висока честь приймати серед наших стін таких високопоставлених осіб. Сумна – бо ми співчуваємо обставинам, що змушують вас шукати прихистку. На щастя, Свята католицька церква завжди готова допомогти усім, хто потребує допомоги. Я звелів підготувати для вас дві найзручніші келії. На жаль, вони не такі розкішні, як княжі покої, до яких ви звикли...

  - То нічого, – запевнила Беата. – Ми перетерпимо. Сподіваюся, піст, молитва, та скромне, розмірене життя підуть нам тільки на користь. Господь змилується над нами і вирішить нашу справу.

  - Я проведу вас, – запропонував настоятель.

  Монастир був багатолюдний. У ньому проживала майже сотня монахів. Одні працювали на кухні, інші влітку обробляли город, треті молилися... А потім чергувалися, щоб у кожного монаха був час і на працю, і на молитву і на сон.

  Келії тягнулися з трьох сторін квадратного двора, посеред якого стояв кам’яний колодязь. Якийсь монах саме витягнув відро води і поніс на кухню. Сніг біля колодязю утоптався і, через те, що вода постійно проливалася, перетворився на слизьку кригу. Монах ступав обережно, щоб не підсковзнутися і не впасти, але таки не втримався. Скоріше за все, він зробив завеликий крок, бо одна нога  поїхала вперед по сковзанці, а інша залишилася на місці. Монах впав, та ще й облився водою з перевернутого відра.

  - А хай тобі... – вигукнув він. І швидко виправився: – Хай, мене, грішного, Бог помилує. Заступися, святий Домінік!

  - Брате Амброзію, не бласфемствуй! – покачав головою настоятель. – Це тобі заслужена кара від Господа. Грішиш ненажерством – ось і впав на рівному місці, бо товсте черево тягне до землі. Дозволяю тобі висушитися біля вогнища, але потім повертайся до роботи. Після вечірньої молитви зайдеш в мою келію. Я накладу на тебе епітимію за блюзнізство та обжерливість.

  Брат Амброзій з кряхтінням підвівся і поплентався на кухню, де палало затишне вогнище і смачно пахло стравами, які готував брат-кухар та його помічники. Ну і як там було не грішити чревоугоддям?

  - У нас особливий колодязь, – з гордістю похвалився настоятель. Вода у ньому не виходить з-під землі, а поступає з міста через трубу. По тій системі, як працювали акведуки у Стародавньому Римі.  

  Келії, що відвели княгиням, були добре натоплені. Але навіть вогонь, що весело палахкотів у грубці, не міг приховати вологих плям на нерівних цегляних стінах. Вузькі вікна, схожі на бійниці, були розташовані занадто високо. Денне світло падало на кам’яну підлогу тонкою косою смугою. А виглянути на вулицю – неможливо. Навіть високий чоловік не зміг би дотягнутися до залізної решітки, що захищала вікно. На вузькому ліжку лежала груба вовняна ковдра бурого кольору. А на дерев’яному столі стояло чорне розп’яття, теж виковане з заліза, як і решітки на вікнах. Скромною та незатишною виявилася оселя Гальшки. Келія Беати знаходилася поруч і була такою ж.      

  - Так живуть брати нашого монастиря, – пояснив патер Антоній. – Щоб не було спокуси плоті.

  - Нічого. Це ж тимчасово, – відповіла Беата, силкуючись видавити з себе посмішку.

  А Гальшка не звертала уваги на незручності. Краще так, ніж у розкішному краківському палаці Лукаша Гурки. До того ж, їй якраз напередодні доставили листа від Симеона Слуцького. Він писав, що вже їде. Що буде у Львові приблизно через два тижні після посланця. Що він вимушений заїхати у замок на Дубні, до Василя Острозького, щоб домовитися про все, до найменших подробиць. Щоб їх план не схибив. А йому так не терпиться вже побачити свою кохану Єлизавету, свою зіроньку, свою суджену... Гальшка перечитала листа кілька разів і сховала за корсеткою. І так їй було солодко пригадувати слова Симеона, що аж голова йшла кругом. Як колись навчала її нерозумна, але, водночас, мудра якоюсь народною мудрістю Настка.    

  - Ми повинні увесь час проводити у келії? Чи можна виходити? – запитала Гальшка. Вона раптом подумала, що кімнатка – занадто мала та волога. Від стислого повітря у неї неодмінно запаморочиться у голові.