Частина 24

  Місто Лева зустріло княгинь Острозьких дзвоном з дзвіниці Домініканського монастиря, який розносився у морозному повітрі на кілька миль навкруги. Мабуть, влітку Львів потопав у зелені садків, але зараз був вкритий снігом. Над невисокими міщанськими будиночками з червонястими гонтовими дахами виростали височезні кам’яні церкви, що втикалися у небо зеленавими шпилями. Церкви майже всі були католицькі. Лиш де-інде тулилися між костьолами православні церкви. А над містом, на Княжій горі, здіймався старовинний замок. Його так і називали – Високим, бо щоб роздивитися той замок потрібно було задирати голову, а вище за нього було тільки небо.

  Це був не той, старий замок, закладений ще королем Данилом Галицьким. Той був зруйнований у 1340 році військом польського короля Казимира ІІІ, який наскочив на Львів, спалив місто і захопив корону, хрести, коштовності та червоний плащ, у якому коронувалися сам Данило, його син Лев і онук Юрій. Це вже потім на місці зруйнованого замку звели новий з міцними кам’яними мурами, високою гостроверхою вежею і брамою, прикрашеною гербом: лев з могутніми кігтями і чудернацьки закрученим хвостом на тлі потрійної зубчастої вежі.      

  Такий самий герб висів над головною брамою, до якої під’їхали Гальшка та Беата. Вхід до міста був перегороджений рогатками. Стражники, вдягнені в сині суконні жупани, зупиняли селянські вози і копирсалися в них. Якщо селяни привозили щось на продаж, то повинні були сплатити мито. А то ж хитрющі ховали свої горщики або жирні шматки сала під сіном або хмизом! Але коли стражники побачили розкішний німецький візок з гербом Острозьких на дверцятах, то миттю розігнали перехожих, щоб звільнити шлях.

  - Де ми зупинимося? – запитала Гальшка у матері, оглядаючи двоповерхові будиночки, серед яких було чимало кам’яниць. У Львові жилося заможно!   

  - У будинку місцевого бургомістра, – відповіла Беата.

  Помешкання бургомістра розташувалося за верхньому поверсі нової ратуші, що відбудовувалася посеред просторої площі, яка звалася просто – Ринок. Стара ратуша кілька разів горіла у пожежах, але ця, нова, виглядала велично, з арками при вході та вежею, яку вінчав вигадливо розмальований годинник.  Її відновив та перебудував майстер Лука з Пряшева, разом із сімома товаришами, двома учнями і шістнадцятьма робітниками, як було записано в документах про сплату.

  Бургомістр, пан Пйотр Бажий гербу Корчак прийняв ясновельможних гость якнайвишуканіше. Він упадав біля княгинь, не знаючи, куди їх краще всадовити і як краще пригостити. Його жінка Катаржина, з роду шляхтичів Дзядуських, теж крутилася біля Беати та Гальшки.

  - Ось, спробуйте смачних пляцків, – пропонувала вона. – Ми щоранку купуємо їх на Ринку.

  Ринок вирував навколо самої ратуші. Гальшка встигла побачити торговців у палатках та інших, що продавали товар прямо з кошиків, які носили на мотузці на шиї та на спині. Крамарі настирливо та весело пропонували свій крам на усіх говірках, які лише можна було уявити. Не тільки польською та русинською говорили місцеві негоціянти, а й німецькою, угорською, вірменською, молдавською, єврейською і навіть італійською. Хоча останнє й не було дивом, якщо пригадати походження покійної королеви Бони та її гостинність до співвітчизників.      

  - Там, навпроти, живуть італійські торговці, – похвалився Пйотр Бажий. – Цілий гостиний двір, де селяться флорентинці, венеціанці, падуанці, неаполітанці та ще Бог відає хто. На батьківщині вони між собою завжди сваряться та ведуть нескінченні війни, а тут живуть мирно і торгують поруч.

  - Ах, чим тільки вони не торгують! – у захваті закотила очі пані Катаржина. – Венеціанці продають найкращі дзеркала, а флорентинці – такі тканини, що диву даєшся: хіба може у світі існувати така розкіш?!

  - А зброю краще за все купляти у міланців, – докинув пан бургомістр.

  Подружжя Бажих і справді вдягалося розкішно. Пан Пйотр, вже трохи сивуватий, але молодцюватий чоловік був вбраний у сріблясто-сірий жупан, виткані візерунки на якому були схожі на паморозь, яка взимку розмальовує вікна небаченими квітами. А пані Катаржина, рум’яна та пухка жіночка років двадцяти п’яти, носила зеленаво-синю сукню по італійській моді: з широкими рукавами, які були зроблені з позолочених стрічок, переплетених між собою. І тонка білосніжна  сорочка була так старанно і обмірковано витягнена з прорізів, зроблених на рукавах, що нагадувала мереживну піну на оксамитових хвилях сукні. У пані Беати аж очі загорілися. Їй теж закортіло такої розкішної сукні і вона почала розпитувати хазяйку, де можна прикупити щось схоже. Таке ж саме, але не зовсім таке, а краще – зовсім не таке... Словом, звичайні жіночі забаганки.

  Вона і пані Катаржина відразу поринули у жваву бесіду про коштовності, тканини, стрічки та мережива. А Гальшка спочатку з цікавістю зазирнула у венеціанське дзеркало, яке відразу надіслало юній княгині точний відбиток її обличчя, а потім відійшла до вікна.

  Пан Бажий послідував за нею.

  - Ось там воно і знаходиться – оте Італійське подвір’я, – вказав він у вікно. – Там ще й пречудові меблі продають. Якщо побажаєте, моя дружина завтра поведе вас по палаткам. А якщо нема бажання товктися між посполитими, то я накажу, щоб товар принесли прямо в ратушу. Тут, на першому поверсі, теж маються торгівельні зали. А ще – пивнички. До речі, ніде у Львові не дозволяється торгувати пивом, окрім ратуші. Дохід від того у міста превеликий, та й за порядком слідкувати легше...

  - Що ти набридаєш її милості з пивницями? Їй то нецікаво, – озвалася пані Бажа, яка хоч і вела з княгинею Беатою захопливу бесіду, але одним вухом прислухалася до того, що верзе її чоловік.