Частина 23

  Листа від Василя Острозького у Краків привіз пан Петрусь, старий і незмінний економ. Так князю здалося за краще: економ, що їде доповідати своїй пані про господарчі справи, не викликає підозри. Беата прочитала, передала листа Гальшці, а сама відійшла до вікна у роздумах.   

  Жінки знаходилися тоді у будинку Острозьких. Так вони вирішили: Гальшка проводила два чи три дні з матір’ю, а потім незмінно поверталася у палац Гурки, де поводила себе бездоганно, як і належало хазяйці.  По ясному обличчю Гальшки не можна було зрозуміти, які почуття володіють нею. А вона чекала на листа...

  І ось, нарешті, бажаний лист прибув. У Гальшки калатало серце, поки мати ламала печатку, читала, а потім передала послання їй. Щоб прочитати і зрозуміти написане їй довелося зробити певне зусилля.

  Князь Василь пропонував свій план. Хитрий та не зовсім чесний. Але ж з їхньою родиною теж повелися нечесно! Гальшці та Беаті належало якнайшвидше прибути до Львова. Туди приїде молодий князь Слуцький. І молода пара таємно обвінчається. А потім вони скажуть, нібито шлюб з Симеоном Слуцьким  відбувся раніше, ніж оте вінчання з Гуркою у королівській каплиці. Просто сім’я вчасно не повідомила про шлюб, а дівчина злякалася і промовчала, щоб не перечити королю.  

  - Ти згодна? – запитала Беата, коли Гальшка прочитала і мовчки повільно складала листа. Було видно, що дівчина у роздумах.

  - Так, – кивнула вона.

  - Тоді готуйся, – відповіла мати. – Завтра поїдемо.

  Гальшка знову кивнула.   

  - Дякую, пан Петрусь, – звернулася княгиня Беата до економа. – Ви стільки років служите нам вірою та правдою...

  - Пані княгине, служити Острозьким – то справа всього мого життя, – вклонився той, як завжди, вдягнутий в сірий жупан. Він раптом зрозумів, що княгиня Беата, чужинка та католичка, теж Острозька. – Стільки років минуло з того дня, як покійний князь Ілля привіз вас у замок на Острозі... – промурмотів він, витираючи шапкою сльозу, що сковзнула по зморщеному обличчю.

  Беата теж розчулилася від ностальгійних почуттів.

  - Мовчіть, – промовила вона. – А то від тих спогадів і я розплачуся!

  - Знову я щось не те змолов? – звично здивувався пан Петрусь.

  - Та ні, – сумно усміхнулася Беата. – Цього разу все так. Скажіть, яку нагороду ви хочете за вашу вірну багаторічну службу?

  - Ваша довіра, пані, ось моя найкраща нагорода. А ще – бачити продовження роду Острозьких.

  - Кажіть, не соромтеся, – заохотила його княгиня Беата. – А то я сама подумаю, як вас нагородити.

  - Ну, гроші в мене є, – надумався шляхтич. – Не так щоб багато, бо грошей ніколи не буває забагато. Але й поскаржитися гріх, бо таки приховав я двійко-трійко глечиків, наповнених литовськими золотими у лише мені відомому місці. Але нехай пані княгиня не думає! – він заперечливо замахав руками. – Усе те золото зароблене чесним шляхом! Покійні князі були до мене щедрі, та й ви, пані, теж милостива хазяйка.

  - Заспокойтеся, пане Петрусю. Мені й в голову не приходило підозрювати вас. Але кажіть вже!

  - Хата теж є. Хороша така хатинка у Острозі, на березі річки Вілії. Так щоб можна було вийти вранці і порибалити... То така насолода, скажу я вам, пані княгине, така насолода... Втупитися у воду і сидіти так годинами, ні про що не думаючи. А усі клопоти нехай котяться до біса!

  - Ви думайте, що кажете! – вигукнула Беата, хрестячись при згадці про диявола. – Пане Петрусю, то ви хочете нагороду чи ні?!

  - Звісно, хочу, пані! Я веду до того, що до грошей і хатинки тепер потрібно жінку. Щоб вона в моїй хаті лад давала, поки я про княже добро піклуюся. А ще – щоб було кому передати оті самі глечики з золотом і мій шляхетський герб. Тобто, це вже не жінці, а наступному шляхтичу Поросянському. Я б обійшовся без напасті, що називають шлюбом, але, бачте, діти без того не народжуються.   

  - То ви одружитися хочете? – непідробно здивувалася Беата. – У вашому віці?

  - А який мій вік? Шістдесят рочків на минулу паску зрівнялося. Покійний князь Костянтин Іванович був старшим за мене нинішнього, коли князя Василя Костянтиновича породив.  

  - Я думала, що вам набагато більше. Коли я приїхала до Острога, ви вже мені здавалися старим.

  - Мені тоді було сорок років. Для молодої пані, якою ви були тоді, я й справді здавався старим пеньком. Та ще й життя, якщо признатися, добряче побило й потоптало мене. Я ж князям Острозьким з п’ятнадцяти років служу! Ще покійного князя Іллю Костянтиновича вчив стріляти з лука, коли він був малим та жвавим хлоп’ям...

  - Так з ким же ти хочеш одружитися, – княгиня перервала його спогади, що обіцяли затягнутися. – Примітив вже когось?

  - Якби примітив, то не просив би у пані княгині допомоги, – розвів руками пан Петрусь. – Може, ваша милість посватає мені якусь дівчину? Тільки щоб вона була молодою та слухняною, і народила мені дітлахів. А інакше навіщо женитися?

  - Вам здається розумним у вашому віці одружуватися з молодою? Ах, пане Петрусь! Молода вас лише за гроші любити буде! Подумайте!

  - Я все обміркував, пані княгине. Стара мене теж любитиме за гроші. А раз так, то краще мені взяти молоду.