Частина 22

  Нарешті настав день від’їзду. Гурка мав очолювати загін, який нараховував тисячу п’ятсот солдатів. Тих ландскнехтів, озброєних пиками та легкими мечами, надіслав на допомогу Литовському ордену Альбрехт, герцог Бранденбургський. Гурка був другом герцога Альбрехта і мав володіння у його землях. А його герцогство, яке ще називали Пруссією, знаходилося у васальній залежності від королівства Польського, хоча й саме по собі cтавало важливим гравцем на політичному полі Європи. Тож, при такому розкладі справ, Лукаш Гурка вважався найкращим полководцем для прусського війська.

В той же самий день, 19 січня 1558 року, у далекій Москві війська теж збиралися у похід. Цар Іван оголосив війну Лівонії за те, що невеличка країна попросила захисту у Польщі та Литви, а також у Пруссії та Швеції. А як їй було не просити захисту, якщо Іван Московський вже кілька років погрожував війною? А все тому, що хотів захопити міста на Балтійському морі. Ті міста, у порти яких заходили торгівельні кораблі з усієї Європи. Звісно, цар Іван заявив, що лівонці – зрадники, єретики та вороги, а тому покарати їх – святе діло. На дзвіницях московських церков зранку до вечора калатали дзвони. Люди вибігали на вулиці, що потопали у снігових заметах, ставали на коліна, хрестили лоба і били доземні поклони. Хто такі ливонці і чому вони перетворилися на ворогів, прості московити не відали. Для них усі були «німцями», чужими, а тому вони не сумнівалися у тому, що казав їх цар.       

  У Кракові Гальшка була рада, що, нарешті, спекалася Гурки. Але не подавала вигляду. Більш того, вона вдавала з себе заклопотану дружину і простежила за тим, щоб у візок поклали доволі м’яса, хліба та ковбас. А Гурці, коли він вийшов до неї у важкій кірасі, тримаючи на напівзігнутій руці шолом, прикрашений білими пір’їнами, вона подарувала блакитну стрічку. Вона гралася в даму, що проводжає лицаря у хрестовий похід. А Гурка теж грався в лицаря, бо вдягати кірасу зараз не було доконче необхідним. Адже до воєнних дій було далеко. Але йому хотілося справити на Гальшку величне враження.

  Поруч з Гальшкою стояла її мати. А Гурку супроводжував його родич, Ольбрахт Ласький.

  Поки Гурка прощався з Гальшкою, обіцяючи їй повернутися з перемогою, Ласький розмовляв з Беатою.

  - А ви не подаруєте мені на пам’ять стрічку, пані княгине? – запитав Ласький, спостерігаючи за тим, як Гальшка нав’язувала свій подарунок на передпліччя Гурки.

  - Нехай вам пані Бучинська дарує стрічки, – фиркнула Беата. – Кажуть, нібито ви хочете одружитися з нею.

  - То від відчаю, – посміхнувся Ласький. – Щоб позабути про жінку, яка оселилася в моєму серці, розбурхала кров, але ніколи не стала моєю.

  - Ось як? – по-жіночому зацікавилася Беата. – А хто ж вона? Невже моя донька Ельжбета?

  - Ваша донька – прекрасна, – захоплено зітхнув Ласький, знову переводячи погляд на дівчину. – Але вона – лише копія своєї прекрасної і величної матері.

  - Що ви кажете, – зашарілася Беата. – У моєму віці...

  - У вашому віці ви виглядаєте, як королева, молода і прекрасна! – запевнив Ласький занадто бурхливо. – Невже ви так і не зрозуміли? Лише заради вас я бував у вашому будинку. Хоча правила поведінки змушували мене прикидатися одним із численних залицяльників вашої дочки. Але справжньою зіркою, що сяяла для мене у тумані мого сумного життя, були ви, пані Беато. Ох, пані Беато, пані Беато... – майже простогнав він.        

  Беата здивовано витріщилася на Ласького. Так, вона була впевнена у своїй принадності для чоловічих очей, але розуміла, що виглядає вродливою в очах чоловіків свого віку або старших. А Ласький був на двадцять років молодший за неї. Двадцять років – то ж ціле життя! Вона могла бути його матір’ю! 

  - Мовчіть, пане. Мені не пристало таке слухати, – Беата граційно приклала до вух долоні. Але повністю вуха не затулила, бо їй кортіло слухати й далі.

  - Ось бачите, пані. Тому я й мовчав. Боявся, що через різницю у віці ви не захочете слухати мене. Суспільство накладає на нас певні норми. Немолодим чоловікам дозволено закохуватися в юних панночок. Але ніхто не вірить у кохання молодого чоловіка до жінки, старшої за віком. А між тим, таке кохання існує. І воно таке палке та сильне, що не дає спати закоханому. Якби ви знали, пані Беато, як мене корчить у ліжку, коли я бачу вас уві сні!

  Юній панні таких слів казати не пристало, зате жінка у віці Беати зрозуміє натяк і, можливо, захоче розділити його вогонь. Ласький зацікавлено стежив за Беатою. А вона швидко опанувала себе і відповіла холодною придворною посмішкою.   

  - Ви їдете на Ливонську війну? – запитала вона, виразно граючи брівми. – Оце так несподіванка! Ви ж начебто хотіли шукати корону у Молдавії?

  - Корону, моя пані, можна віднайти у будь-якій війні, – прошепотів їй на вухо Ласький. – А ви хотіли б стати моєю королевою?

  Беата кокетливо подивилася на хитрого молодика:

  - Спочатку станьте королем, пане, – засміялася вона, придаючи сміху особливі сріблясті ноти, якими колись причаровувала чоловіків.

  - Ви ще почуєте про мене, пані, – настирливо шепотів Ольбрахт Ласький у вуха Беаті. – А поки що знайте: я вас кохаю!

  З цими словами він розвернувся на підборах і вийшов з зали надвір, де вже чекали і коні, і візки з усім необхідним для подорожі та війни. Не дивлячись на молодість, пан Ласький розбирався у мистецтві зводити жінок, бо змалечку цілеспрямовано навчався тому, де тільки міг. Він знав, що Беата не забуде його останніх слів, якщо він після цього піде якимсь особливо видовищним способом.