Частина 21

  У наступні дні Гальшка безцільно тинялася по палацу Гурки. То виглядала у вікно, то пересувала з місця на місце речі, що стояли на столі, то хапалася за книгу з великої Гурчиної бібліотеки. Їй подобалося читати, але зараз літери стрибали перед очима і не бажали складатися у слова. Тож вона, зітхаючи, відкладала важкий фоліант і знову поверталася до безцільного тиняння.

  Гурка спостерігав за нею, але рідко наважувався заговорити. Одного разу він запропонував їй зіграти в шахи. Гальшка погодилася. Шахи – чудова гра, що заворожує. Можна годинами сидіти за шахівницею і мовчати, думаючи про своє. А тим часом – робити вигляд, нібито вона обмірковує, як краще ходити. До речі, Гальшка й справді напружено обмірковувала наступний хід. Тільки збиралася зробити його не на дошці у клітинку, а у справжньому житті.

  Шаховий столик стояв біля вікна. Чорні і білі фігурки складалися у примхливий візерунок. Гурка сидів навпроти Гальшки і дивився на неї, поки вона невидячими очима споглядала шахівницю. Дівчина куталася в теплу накидку і дмухала на кінчики пальців, щоб зігрітися. Велика та простора зала залишалася морозною, хоча Гурка заради Гальшки звелів кидати у великий камін вдвічі більше дрів. Сам він не відчував холоду, але співчутливо дивився на дівчину, яка, на його закоханий погляд, була чутливою до морозу, як південна квітка.  

  - Мені подобається ваше волосся, – нарешті він наважився перервати напружену тишу.

  Гальшка посміхнулася. Вже третій день поспіль вона ходила з розпущеним волоссям, навмисне уникаючи носити покривала, що пристали одруженій жінці. То був її натяк Гурці. Чи зрозумів він?

  Гальшка підвела на шляхтича здивовані очі.  

  - Вам, правда, подобається? – прохолодно запитала вона. – Ви не проти, щоб я ходила так?

  - Не проти! – вигукнув він. – Можете ходити, як вам завгодно. Головне, щоб ваша присутність радувала мій погляд.

  Гальшка пересмикнула плечима і знову перевела погляд на шахівницю. Вона не розуміла Гурки. Він завжди погоджувався з нею, яку б дурницю вона не казала. Але, водночас, дивився на неї так, що вона боялася зробити невірний крок.

  З передпокою донісся гомін та гуркіт. Гурка вийшов, щоб подивитися, що там сталося. І повернувся щасливий:   

  - Принесли скрині з вашим посагом, – доповів він.

  Тепер, нарешті, Гурка був впевнений: Гальшка змирилася з тим, що їй доведеться жити тут. До цього дня йому здавалося, нібито вона – гостя, яка може зникнути так само несподівано, як і з’явилася. А оті скрині, наповнені одягом та ще бозна чим, служили вагомим доказом того, що все відбувається насправді.

  Гальшка підвелася від шахівниці.

  - Звеліть, щоб їх принесли сюди, – попрохала вона. – Я хочу подивитися.

  Гурка зрадів і подався віддавати накази. Гальшка терпляче чекала. Аж ось у вітальню внесли три скрині, від яких пахло свіжим морозним повітрям. Гальшка звеліла, щоб відкинули віко скрині. Їй кортіло подивитися, що надіслала мати. Вона схилилася над скринею і швиденько перебрала тонкими пальцями одяг та нижню білизну. І задоволено посміхнулася: княгиня Беата наказала віднести у палац Гурки вбрання, яке донька носила щоденно, а не нове, наготоване спеціально для посагу,  старанно складене і перекладене висушеним любистком для того, щоб надати приємних пахощів. Але Гурка того не знав, тому й радів.

  У другій скрині, поверх шубок та накидок, підбитих хутром, лежала велика скатертина з жовто-гарячої тканини, гаптована дивовижними квітами. Гальшка покликала Мариську, яку з кухонних дівок перевели у покоївки, і звеліла їй розгорнути ту скатертину і накрити дубовий стіл.

  - Ви дозволите мені прикрасити вашу оселю? – запитала вона у Гурки. – Так вона виглядатиме ошатнішою і затишнішою.

  - Робіть, що хочете, моя пані, – запевнив він. – Ви тут хазяйка. Це не моя, це наша оселя.

  - Як скажете, – погодилася Гальшка. – Як вам ця скатертина? Подобається?

  - Дуже.

  - Значить, нехай так і буде.  

  Гурка схвильовано схопив її долоню:    

  - Ви робите мене щасливим, моя пані. Дозвольте і мені зробити щось для вас.

  - Що саме, пане?

  - Подарунок.

  - Дякую, пане, – вона чемно присіла, як її навчила княгиня Беата.

  А Гурка заметушився, шукаючи у бездонній кишені подарунок, який наготував кілька днів тому, але ніяк не наважувався віддати Гальшці.

  - Ось... Це належало моїй матері, – з цими словами Гурка передав дівчині перстень з великим смарагдом. 

  Розмір та блиск каменю вражав. Гальшка відставила руку з перснем, щоб краще роздивитися. Гурка зрадів, побачивши, що його подарунок сподобався. Він навіть спромігся поцілувати її руку. А Гальшка, замість того, щоб розсердитися, усміхнулася йому пересохлими, зблідлими вустами.

  Решту дня вона була веселою і навіть спробувала відповідати на жарти Гурки, такі ж незграбні, як і сам шляхтич. А ввечері він напився для того щоб, набратися сміливості, і постукав у її опочивальню.

  Відкрила Мариська, що за наказом молодої пані ночувала поруч, кинувши на підлогу біля дверей матрац, набитий кінським волосом. Гальшка сподівалася таким чином уберегтися від зазіхань Гурки, але помилилася. Бо пан лише подивився на служницю виразним поглядом, і вона відразу чкурнула на кухню, до закопчених казанів.