Вранці Гурка постукав у її кімнату.
- Прибула ваша мати. Вона чекає на вас у залі, – сповістив він після того, як дівка на ймення Мариська відчинила важкі двері і відійшла убік, дозволяючи панові увійти.
Гальшка ще лежала у ліжку, невбрана і непричесана. Побачивши Гурку, вона підхопилася і натягла покривало до самого підборіддя.
- Скажіть матері, щоб вона піднялася до мене, – промовила вона.
- Ні, моя пані, – рішуче відповів Гурка. – Це вам доведеться вийти до неї, добре причепуреною та усміхненою. Так, щоб ніхто не сумнівався у тому, що ми – найщасливіше в світі подружжя.
- Ви вимагаєте, щоб я ввела в оману рідну матір?
- Я прошу, щоб ви поводилися з гідністю. Так, щоб сторонні люди не здогадувалися про наші стосунки.
- Моя мати не стороння, – заперечила вона.
- Звикайте до того, що відтепер я – ваша сім’я, – вагомо промовив Гурка.
Гальшка мовчки дивилася на нього. «Головне – не дратувати цього чужого чоловіка, він якого хтозна чого можна чекати, – нагадала собі вона. – Приспати його пильність, відвести підозру... А далі...» Що саме слід було робити далі – вона не знала. Життя покаже. Але в одному вона була впевнена: жити з Гуркою, бути йому за дружину, народжувати йому дітей, товстих та рудуватих, вона не хоче.
- Пропоную вам угоду, – через силу посміхнулася вона шляхтичу.
- Кажіть, моя пані.
- Перед чужими людьми я вдаватиму вірну дружину. Але наодинці з матір’ю дозвольте мені бути собою.
Гурка пильно вдивлявся в обличчя Гальшки, ніби намагався прочитати думки. Її блакитні очі, ясні та безхмарні, були схожі на скельця з вітражів костьолу. Їх нібито пронизувало світло. Хіба за такими променистими очима можуть ховатися темні та підступні помисли?
- Згоден! – Гурка підступив до ліжка і простягнув дівчині руку, так, як зробив би з чоловіком. Вона повагалася, але відповіла на потиск руки. І Гурка аж здригнувся від солодкого відчуття, що пронизало тіло.
- Ваша мати чекає внизу, у вітальні, – нагадав він.
- Вийдіть, прошу вас. Мені потрібно вдягнутися, – намагаючись бути лагідною, попросила Гальшка.
Гальшка вдяглася якнайшвидше. Дівка, що не звикла обслуговувати панночок, ледве встигала виконувати її накази. Вона звеліла, щоб їй заплели волосся у товсту косу і перекинула ту косу через плече. Вже збиралася виходити з кімнати, але зупинилася, бо Мариська злякано зойкнула. Гальшка здивовано повернулася до неї:
- Що з тобою? Що трапилося?
- Пані збирається вийти до гостей ось так? З непокритою головою?
- А що таке? Я ж не на вулицю виходжу, а до матері.
- Одружена пані повинна носити покривало, – повчально відповіла дівка і зітхнула. Їй самій мріялось про покривало і про веселого та роботящого хлопа у ліжку.
- В мене зараз немає покривал, – відповіла Гальшка. – Підшукай щось. А поки що я буду ходити так.
Вона міцно стиснула губи. Покривати волосся, як личить одруженій жінці, заради Гурки?! Не дочекається! Вона вирішила ходити по будинку з дівочими косами, щоб дати йому зрозуміти, що не вважає справжнім шлюбом те вінчання, до якого примусив король.
У великій і прохолодній вітальні на Гальшку вже чекала мати, яка від хвилювання не могла всидіти на одному місці. Коли вона побачила Гальшку, то підхопилася з місця і розкрила руки для обіймів. Дівчина притислася до материнських грудей і схлипнула:
- Ах, матусю! Якби ти знала, як мені було тяжко. Усі насідали на мене, а найбільше – сам король. Я й не витримала...
Беата зворушено пестила доньчине волосся:
- Я розумію, – говорила вона. – Королю не можна перечити.
- Що ж мені тепер робити?
- Не знаю, донечко. Дійсно, не знаю. Терпіти, бо така наша жіноча доля, – з гіркотою промовила вона.
- А я не хочу терпіти! Не можу терпіти, матінко! Кого завгодно, тільки не пана Гурку! Він мені огидний!
- Мовчи, доню, – Беата долонею затулила Гальшці рота. – Ми в його оселі. Хто знає? Може, тут є вуха та очі?
Гальшка зрозуміла, на що натякала мати, і озирнулася. Чужа, незнайома кімната. Та ще й ворожа! Он як хижо поблискують мечі та шаблі, розвішані по стіні! Хто знає, які таємниці ховає ця зала?
- Давай присядемо, – запропонувала Беата.
Жінки присіли поруч на канапі і притулилися одна до одної щоками. Тепер вони могли вільно шепотітися і не боятися, що їх підслухають.
- Як ти провела ніч? – запитала Беата. – Той чоловік не заподіяв тобі лиха?
Вона вчасно прикусила язика, бо ледве не сказала: «та тварина».
- Ні, матусю. Він повів себе на диво по-шляхетному.
Беата полегшено зітхнула:
- От і добре. Отже, у нас ще залишилася надія. Поки ти не його жінка, можна оскаржити шлюб.
#3127 в Любовні романи
#80 в Історичний любовний роман
#75 в Історичний роман
Відредаговано: 22.04.2021