Частина 20

  Вранці Гурка постукав у її кімнату.

  - Прибула ваша мати. Вона чекає на вас у залі, – сповістив він після того, як дівка на ймення Мариська відчинила важкі двері і відійшла убік, дозволяючи панові увійти.

  Гальшка ще лежала у ліжку, невбрана і непричесана. Побачивши Гурку, вона підхопилася і натягла покривало до самого підборіддя.   

  - Скажіть матері, щоб вона піднялася до мене, – промовила вона.

  - Ні, моя пані, – рішуче відповів Гурка. – Це вам доведеться вийти до неї, добре причепуреною та усміхненою. Так, щоб ніхто не сумнівався у тому, що ми – найщасливіше в світі подружжя.

  - Ви вимагаєте, щоб я ввела в оману рідну матір?

  - Я прошу, щоб ви поводилися з гідністю. Так, щоб сторонні люди не здогадувалися про наші стосунки.

  - Моя мати не стороння, – заперечила вона.

  - Звикайте до того, що відтепер я – ваша сім’я, – вагомо промовив Гурка.

  Гальшка мовчки дивилася на нього. «Головне – не дратувати цього чужого чоловіка, він якого хтозна чого можна чекати, – нагадала собі вона. – Приспати його пильність, відвести підозру... А далі...» Що саме слід було робити далі – вона не знала. Життя покаже. Але в одному вона була впевнена: жити з Гуркою, бути йому за дружину, народжувати йому дітей, товстих та рудуватих, вона не хоче.

  - Пропоную вам угоду, – через силу посміхнулася вона шляхтичу.

  - Кажіть, моя пані. 

  - Перед чужими людьми я вдаватиму вірну дружину. Але наодинці з матір’ю дозвольте мені бути собою.

  Гурка пильно вдивлявся в обличчя Гальшки, ніби намагався прочитати думки. Її блакитні очі, ясні та безхмарні, були схожі на скельця з вітражів костьолу. Їх нібито пронизувало світло. Хіба за такими променистими очима можуть ховатися темні та підступні помисли?    

  - Згоден! – Гурка підступив до ліжка і простягнув дівчині руку, так, як зробив би з чоловіком. Вона повагалася, але відповіла на потиск руки. І Гурка аж здригнувся від солодкого відчуття, що пронизало тіло.

  - Ваша мати чекає внизу, у вітальні, – нагадав він.

  - Вийдіть, прошу вас. Мені потрібно вдягнутися, – намагаючись бути лагідною, попросила Гальшка.

  Гальшка вдяглася якнайшвидше. Дівка, що не звикла обслуговувати панночок, ледве встигала виконувати її накази. Вона звеліла, щоб їй заплели волосся у товсту косу і перекинула ту косу через плече. Вже збиралася виходити з кімнати, але зупинилася, бо Мариська злякано зойкнула. Гальшка здивовано повернулася до неї:

  - Що з тобою? Що трапилося?

  - Пані збирається вийти до гостей ось так? З непокритою головою?

  - А що таке? Я ж не на вулицю виходжу, а до матері.

  - Одружена пані повинна носити покривало, – повчально відповіла дівка і зітхнула. Їй самій мріялось про покривало і про веселого та роботящого хлопа у ліжку. 

  - В мене зараз немає покривал, – відповіла Гальшка. – Підшукай щось. А поки що я буду ходити так.

  Вона міцно стиснула губи. Покривати волосся, як личить одруженій жінці, заради Гурки?! Не дочекається! Вона вирішила ходити по будинку з дівочими косами, щоб дати йому зрозуміти, що не вважає справжнім шлюбом те вінчання, до якого примусив король.

  У великій і прохолодній вітальні на Гальшку вже чекала мати, яка від хвилювання не могла всидіти на одному місці. Коли вона побачила Гальшку, то підхопилася з місця і розкрила руки для обіймів. Дівчина притислася до материнських грудей і схлипнула: 

  - Ах, матусю! Якби ти знала, як мені було тяжко. Усі насідали на мене, а найбільше – сам король. Я й не витримала...

  Беата зворушено пестила доньчине волосся:

  - Я розумію, – говорила вона. – Королю не можна перечити.   

  - Що ж мені тепер робити?

  - Не знаю, донечко. Дійсно, не знаю. Терпіти, бо така наша жіноча доля, – з гіркотою промовила вона.

  - А я не хочу терпіти! Не можу терпіти, матінко! Кого завгодно, тільки не пана Гурку! Він мені огидний!

  - Мовчи, доню, – Беата долонею затулила Гальшці рота. – Ми в його оселі. Хто знає? Може, тут є вуха та очі?

  Гальшка зрозуміла, на що натякала мати, і озирнулася. Чужа, незнайома кімната. Та ще й ворожа! Он як хижо поблискують мечі та шаблі, розвішані по стіні! Хто знає, які таємниці ховає ця зала?

  - Давай присядемо, – запропонувала Беата.

  Жінки присіли поруч на канапі і притулилися одна до одної щоками. Тепер вони могли вільно шепотітися і не боятися, що їх підслухають.   

  - Як ти провела ніч? – запитала Беата. – Той чоловік не заподіяв тобі лиха?

Вона вчасно прикусила язика, бо ледве не сказала: «та тварина».

  - Ні, матусю. Він повів себе на диво по-шляхетному.   

  Беата полегшено зітхнула:

  - От і добре. Отже, у нас ще залишилася надія. Поки ти не його жінка, можна оскаржити шлюб.