Частина 19

  У будинку Гурки було гарно і ошатно, але прохолодно і незатишно. Гальшка мимоволі роздивлялася меблі – важкі та незвичні, привезені господарем з Німеччини. Такі ж огрядні і незграбні, як і сам Лукаш Гурка. Чужа оселя не сподобалася дівчині. Вона була темною та похмурою, на відміну від світлого та затишного дому Острозьких. Їй не вистачало отих милих жіночих дрібниць, які складають душу будь-якого житла.

  Гальшка сіла у крісло з високою спинкою і запитально подивилася на Гурку. Він не витримав жіночого погляду, який супроводжувався мовчанням. Від її холодного обличчя ставало моторошно, бо вона була схожа на статую осуду.         

  - Тепер ви тут господиня, моя пані, – нарешті наважився він заговорити.

  - Я не відчуваю цього, – заперечила Гальшка. – Тут нема нічого, що було б моїм.

 Гурка запевнив:

  - Тут все ваше!

  Вона хитнула головою:

  - Тут все чуже і холодне.

  - Вам холодно? – сполошився шляхтич. – Я звелю докинути у камін ялинових дрів. Вам подобаються їх пахощі?

  - Я не це мала на увазі. Я про інший холод.

  - Не розумію...

  - В тому й біда, що ви мене не розумієте! – в серцях вигукнула вона.

Гурка трохи поміркував.

  - Я завтра ж звелю, щоб перенесли ваш одяг. А сьогодні вам потрібно відпочити. Якщо дозволите, я покажу вам опочивальню.

  - Сподіваюся, вона далеко від вашої, – промовила Гальшка, підводячись та осмикуючи сукню. Їй спало на думку, що зачинитися в опочивальні – добрий привід, щоб спекатися Гурки.   

  - Навпроти моєї, – поспішив пояснити шляхтич. – Щоб ви могли покликати мене, коли вам щось буде потрібно.

  - У домі є служниці? – запитала вона. – Краще мені скористатися послугами жінок, ніж вашими.

  - Є, – запевнив Гурка. – На кухні. Та ще дівка, яка прибирає кімнати. Та дві баби, що перуть одяг.

  - Небагато...

  - Я звик до того, що мене обслуговують чоловіки, – виправдовувався він. – Але з вашою появою все неодмінно зміниться.

  - Звеліть, щоб завтра прибула моя служниця Настка. Я звикла до неї.

  - Як побажаєте, – вклонився Гурка.

  - І мати! Я хочу побачитися з матір’ю. Негайно!

  - Я з радістю запрошу пані княгиню до нашої оселі. Вона зможе відвідувати нас, коли побажає, – відповів Гурка.

  Він дав Гальшці зрозуміти, що відтепер її місце у цьому будинку. А княгиня Беата хоч і мати, але тут вона тільки гостя. Гальшка затямила це, у глибині душі здригаючись від гіркоти і від несправедливості того, що коїлося.  

  Хлопець-служка відчинив тяжкі дубові двері, зроблені по-німецьки: високі, двостулкові і поділені на важкі квадрати, кожен з яких був прикрашений різьбленим візерунком. Гальшка увійшла в кімнату і озирнулася.   

  - Тут раніше жила жінка? – запитала вона, роздивляючись ліжко, гобелен з закоханою парою на стіні, дві розмальовані квітами скрині, шафу, та дзеркальце, що стояло на столі з покрученими ніжками.

  - Моя сестра Барбара, – підтвердив Гурка. – Але то було років п’ять тому. тепер вона одружена з Войцехом Чарнковським, братом єпископа, що повінчав нас.

  - Як дивно... – промовила Гальшка, проводячи долонею по гаптованій тканині, що покривала ліжко.

  Дивним було відчуття, що відтепер їй належить оселитися у чужій кімнаті, спати у чужому ліжку, вкриватися ковдрами, виготовленими для іншої панни, не для неї. А Гурка зрозумів так, як йому дозволено було зрозуміти.

  - Ви б здивувалися ще сильніше, якби дізналися, що ми з паном єпископом –запеклі вороги. Але Барбарі я заважати не став, коли пан Войцех посватався до неї.

Гальшка підвела на Гурку морозні, наче крига, очі.

  - Ви вважаєте, що жінок не можна неволити, коли йдеться про сімейне щастя? – запитала вона.

  - Так, я вважаю... – піднесено заговорив Гурка і раптом замовк, коли Гальшка ворухнула кутиками вуст, що склалися в неприємну посмішку. – Я розумію, що ви хочете сказати. Але зрозумійте й ви мене! – заблагав він. – Ви ніколи б не стали моєю, якби не втрутився король. А без вас мені нема життя.  

  - А про моє життя ви подумали? – з притиском запитала вона.

  - Я зроблю все заради вашого щастя!

  - Я це вже чула. Якщо це правда, то відпустіть мене. З вами я не можу бути щасливою, це вам відомо. А якщо ви дозволите мені піти, то я буду вам вдячна.

  - Що з’єднав Господь Бог, того не можуть роз’єднати люди.

  - Ми ще не чоловік та жінка.

  - Але станемо ними. Звикайте до цієї думки, пані. Це обов’язково станеться. Якщо не сьогодні, то через кілька днів.

  - Ви не посмієте!

  - Сьогодні ні, з поваги до вашої цноти. Але прийде час, і вам доведеться прийняти мене. Таки закон Божий та людський.

  - Цього ніколи не станеться, пане. Запевняю вас.