Частина 18

  Гурка та Ласький повернулися до Сигізмундової каплиці. Король вже стомився від марного очікування і не раз поривався піти. Його утримувало лише слово шляхтича, яке він дав Гурці і якому не міг зрадити. А взагалі, Сигізмунд Август вже шкодував, що вплутався у цю сумнівну історію. Хто ж знав, що княгині Острозькі поведуть себе, як вередливі кицьки, які шиплять та шкіряться, коли їх хочуть погладити по голові?! Король щиро не розумів, як може не подобатися такий розумний та цікавий у спілкуванні шляхтич, як Лукаш Гурка. Адже жінки люблять чоловіків не за прекрасні очі, а за лицарські чесноти, яких у Гурки було немало.

  - А де ж княгиня Острозька? – здивовано запитав король, завбачивши, що чоловіки не привели Беату.

  Гурка розкрив рота, щоб розповісти правду, але хитрий Ласький випередив його:

  - Знайшли, ваша королівська милість, – швидко запевнив він.

  - Де ж вона?

  - Княгині Беаті стало так недобре, що вона не може й поворухнутися. Не лякайтеся, пані! – звернувся він до Гальшки, яка стривожено зойкнула. – Вашій матінці нічого не загрожує! Доведеться провести в ліжку увесь день, але завтра вона вже одужає. Придворні панни королівен вже піклуються про неї.

  - Я піду до матері, – рішуче промовила Гальшка. Ах, як зраділа вона можливості втекти!  Вдячність до Беати теплою хвилею розлилася в грудях.

  Але Ласький нахабно перегородив їй шлях. А за ним горою виростав пан Гурка, як неминуча доля, від якої не втекти. Гурку ж підтримував сам король.   

  - Пані княгине, – звернувся Ласький до Гальшки. – Ваша матінка проcила передати, щоб ви не звертали увагу на її хворобу. Вона надсилає вам материнське благословіння, а з ним – свій перстень, щоб ви не мали сумніву, що ми говоримо від її імені.

  Ласький підштовхнув Гурку. Той витяг Беатину каблучку і показав Гальшці. А потім передав прикрасу королю Сигізмунду, щоб ні в кого не виникло сумніву. Король покрутив перстень в руках і відзначив вголос:

  - Герб Острозьких! Ваша мати згодна, пані Ельжбето, тож і вам не пристало комизитися. Ставайте до шлюбу.

  - Ваша королівська милість! – відчайдушно змолилася Гальшка.

  - Досить! – гнівно відповів король. – Я втомився від ваших вередувань! Ще одне слово – і ви дізнаєтеся, що таке королівський гнів.

  І Гальшка послухалася. А що їй було робити, юній, одинокій і без підтримки? Як протистояти королівському гніву?

  Вона майже не пам’ятала, як зробила те, чого від неї чекали: сказала «так», коли єпископ Познанський запитав, чи згодна вона взяти за чоловіка Лукаша Гурку. А наречений розчулився так, що ледве не розплакався.

  Аж ось пан єпископ Чарнковський оголосив Гурку і Гальшку чоловіком і жінкою. Благословляючи, він широко перехрестив їх.

  - А тепер чоловік може поцілувати жінку, – сказав він звичну фразу.

  Гурка потягнуся до Гальшки з поцілунком, але вона мимоволі відсахнулася.

  - Пане Гурка, можете везти молоду у свій палац, – побажав король, перед тим, як поспіхом вийти з каплиці. – Даю вам тиждень на святкування, а потім повертайтеся на службу. Ви мені потрібні, адже на нас чекає війна.

  Бажання короля прозвучало наказом. Свідки вінчання поспішили за Сигізмундом Августом. Гальшка і Гурка залишилися наодинці у пустій каплиці, де кожен їх крок відлунював під високим склепінням.

  Гурка не знав, що казати. Його зоряна мрія збулася, але легше від того стало. Дивне вінчання, без святкового столу, музик та гостей... Молода княгиня Острозька відтепер належала йому, але ближчою від того не стала.    

  - Дозвольте, я відвезу вас додому, – він запропонував дівчині руку.

  - Відвезіть. Я дуже стомилася, – погодилася вона, але на простягнуту руку не обперлася.

  У квадратному дворі на них вже чекав візок, що належав Острозьким. Гурка прибув у замок на коні. Він підсадив Гальшку і дав наказ візникові. Гальшка не розчула, бо саме заклопотано розглядалася.

  - А де моя мати? – запитала вона.

  - З княгинею все добре, повірте мені, – запевнив Гурка. – Ви побачите її пізніше.    

  Гальшка відповіддю не вдовольнилася, але й подіяти нічого не могла. Панночок з дитинства вчать покорі, чемності, слухняності. Треба слухатися батьків, опікунів, чоловіка, короля... Репетувати посеред двору – неприпустимо. Жіноча поведінка має бути бездоганною – такою, як віками вчили чоловіки. Тож Гальшка стримано сиділа у візку і чекала, що буде далі. Вона вирішила, що зараз краще не видавати свої почуття. Найкращий вихід – дочекатися зустрічі з матір’ю і разом із нею вирішити, як вчинити.

  На щастя, Гурка у візок не поліз. Він супроводжував її верхи на коні. Вона вмостилася в кутку і намагалася зібрати докупки думки, що розбігалися. Але не встигла вона зосередитися, як візок несподівано зупинився. Шлях додому виявився занадто коротким. Дверцята відчинилися і до Гальшки долинув осоружний Гурчин голос:       

  - Прошу пані. Виходьте. Ми приїхали.

  Дівчина визирнула і здивувалася. Візок зупинився перед чужим будинком. Над широкою дубовою брамою висів шляхетський герб, майстерно вирізаний з каменю. Герб Лодзя, тобто – ладдя. Гурка привіз її до своєї оселі на вулиці Каноничій, якраз навпроти королівського замку.