Частина 17

  Беата бігла по замку, шукаючи, де можна сховатися. Вона вже не трималася за живіт, бо він і не болів ніколи.

  Звісно, Беата шкодувала, що король не дозволив Гальшці супроводжувати матір. Тоді б вони втекли удвох. Але повністю обдурити Сигізмунда Августа їй не вдалося. Ну що ж, вона зробить, що зможе. Головне – допомогти доньці. Лукаш Гурка, дійсно, неприємний... Нещасна та жінка, що буде змушена розділяти з ним стіл і ліжко. Своїй Гальшці вона не бажала такої долі.

  Перше, що спало на думку розгубленій Беаті, – розповісти про те, що відбувалося, королівнам Анні та Катаржині. Вона з дитинства знала сестер короля. Ще підлітком Беату привозили у замок на Вавелі, щоб вона гралася з малими королівнами і розважала їх. Так була воля покійного короля, який хотів, щоб коханчина донька подружилася з його законними дітьми. Тепер Беата хотіла скористатися з тієї дружби і попрохати у королівен захисту.

  Вона дісталася до покоїв королівен, але там на княгиню Острозьку чекало розчарування. Покої були пусті, лише служниці заклопотано вкривали меблі простирадлами, щоб захистити від пилу та подряпин. Беаті пояснили, що королівни вранці вирушили до Варшавського замку і повернуться лише за кілька тижнів. Беата присіла на крісло і ледве не заплакала від відчаю.

  Але треба було якось діяти, бо Гальшка, одинока в оточенні безсердечних чоловіків, сподівалася на материнську допомогу. Беата визирнула в галерею: шукають її чи ще ні?

  А в Сигізмундовій каплиці король розлютувався, коли зрозумів, що Беата не повернеться.

  - Пане єпископе, починайте вінчання! – вигукнув він. – Якщо княгині Острозькій забагнулося втекти з весілля доньки, то нехай так і буде. То вибір пані Беати.

  Єпископ склав докупи руки в фіолетових рукавичках, але не встиг заспівати молитву, бо Гальшка несподівано подала голос:

  - Я не буду вінчатися без материнського благословіння, – затято промовила вона.

  Король роздратовано промурмотів собі під носа щось там про «бісових Євиних дочок, які не можуть жити без примх та вередувань». Але нічого не міг подіяти. Материнське благословіння – важлива частина шлюбної церемонії, якою не можна знехтувати.   

  - Пане Гурка, – звернувся Сигізмунд Август до присоромленого нареченого. – Що будемо робити? Це ваше весілля, вам і приймати рішення. Йдіть, шукайте тещу і тягніть її сюди. Самі бачите, частиною якої сім’ї ви стаєте.

  - Ваша милість, дозвольте мені вирішити справу, – змушений був відповісти Гурка.  

  Його обличчя покрилося нерівними червоними плямами. Здавалося, ніби присутні шляхтичі нишком сміються над нещасним і незграбним женихом, від якого втекла теща, і на якого наречена дивилася з неприхованою огидою. Гурка, перш ніж покинути каплицю, попрохав Ольбрахта Ласького:

  - Ходімо зі мною. Допоможеш.

  - Так, ходімо, – відповів родичеві Ласький. У глибині душі він радів, що вінчання Гурки відкладалося. До того ж, вважав, що йому надзвичайно пощастило. Адже не кожен стає свідком незвичайної події, про яку можна буде розповідати онукам!   

  Опинившися назовні, Гурка і Ласький роззирнулися:

  - Де її шукати, ту кляту княгиню Беату? – вилаявся Гурка.

  - Не кажи так про шановану пані, – реготнув Ласький. – До того ж, відтепер вона стане твоєю тещею. Мусиш поважати її, як рідну матінку. Звісно, якщо вінчання відбудеться.

  - Відбудеться! – вигукнув Гурка. – Мені тепер нікуди відступати! Якщо вже доводиться проходити через такий сором, то хоча б отримаю жадану нагороду. 

  - Я так думаю, княгиня у відхожій коморці, – продовжував сміятися Ласький. – Недарма ж вона скаржилася на біль у животі. То що, будемо витягати жінку з непристойного місця? Це вже якось, занадто...

  - То був привід, щоб втекти, – роздратовано відповів Гурка. – Я думаю, що княгиню слід шукати у покоях королівен.     

  - Слушно, – погодився Ласький. – Це єдине місце, де вона може поскаржитися на короля.  Ходімо туди.

Вони поквапно йшли по добре знайомим галереям і переходам. 

  - Її скарги ні до чого не призведуть, – вголос розмірковував Лукаш Гурка. – Королівни не мають на короля такого впливу, як їх покійна мати.

  - На щастя, – погодився Ласький. – А все ж краще, щоб пані Беата не встигла наскаржитися їм.

  Беата вчасно помітила Гурку та Ласького, коли виглядала у шпаринку напіврозчинених дверей, і розпачливо думала, як діяти далі. А як побачила шляхтичів, то чкурнула туди, де, на її думку, ніхто б не додумався шукати. В оту саму непристойну коморку, до якої навіть королівни не могли відправити замість себе служниць, а мусили ходити самі.

  Зачинивши за собою двері, Беата намагалася не звертати уваги на малоприємні предмети та запахи, що оточували її. Натомість, вона прислухалася до того, що відбувалося назовні. Ласький та Гурка розпитували покоївок. Їх голоси доносилися крізь двері, але слів годі було й розібрати.

  На превелике нещастя, якась з покоївок вказала шляхтичам, де ховається Беата. Вони розгублено перезирнулися.

  - І як її звідти витягти? – розсердився Гурка.

  - Ти бач, я вгадав, – мугикнув Ласький. – Хоча, насправді, лиш пожартував...