Частина 15

  Вдома вона розповіла матері про розмову з королем. Беата, як могла, підбадьорила доньку, але сама занепокоїлася. Вона вирішила написати Василеві, щоб порадитися з ним. І пошкодувала, що Бони Сфорци вже не було серед живих, бо покійна королева-мати могла б стати захисницею Гальшки. Король хоч і не часто, а все ж таки, іноді прислухався до матері.

  А після від’їзду Бони Сигізмунда Августа наче прорвало. Він знову почав упадати за жінками, але вже не закохуючись, як у молоді роки. Він зваблював жінок з холодним розрахунком, забавлявся з ними кілька ночей, а потім забував безжалісно і безповоротно. Він міг посеред ночі вигнати з опочивальні жінку, за якою перед тим увивався протягом усього вечора, бо його раптово пронизувала туга по Барбарі. Коли Сигізмунд Август вдавався до свого невеселого блуду, то ховав під покривалом портрет коханої, щоб вона не бачила, як низько він впав. А коли залишався один, то знову перебирав її речі, що були розкладені на столику перед зображенням Барбари, і плакав, не соромлячись сліз.

  В опочивальню королеви Катерини Габсбургівни він  перестав ходити, зводячи нанівець найменшу надію на можливе народження сина. Усе життя Сигізмунда Августа полетіло шкереберть. Найближче оточення короля боялося, як би у ту чорну діру не затягнуло всю державу!  

  Втім, іноді він згадував про відповідальність, яку був змушений прийняти, коли на його голову опустилася подвійна корона королівства Польського і Великого князівства Литовського. Тоді він займався державними справами, але робив це, нібито охоплений дивною лихоманкою: періоди пожвавлення змінювалися періодами апатії. Переживаючи один із нападів діяльності, король взявся за влаштування шлюбу Лукаша Гурки. Несподівано він звелів Беаті і Гальшці з’явитися до двору. Жінки злякалися. Вони зрозуміли, про що піде мова, але проявити непослух не сміли. Беата вже написала листа Василю Острозькому, благаючи про допомогу. Але Дубно так далеко від Кракова! Гінець, певно, ще не дістався до Василевих володінь.

  У призначений день Беата і Гальшка з’явилися у замку на Вавелі. Шлях до замку проходив через вулицю Каноничу. Перед очима обох жінок з’явилися зелені шпилі собору Святих Станіслава та Вацлава, що підносилися над червонястим муром королівського замку. А на розі вулиці Каноничої, якраз перед тим, як візок повертав на Подзамчу, напроти будинку літописця та священика Яна Длугоша, стояв величний білий особняк під червоним черепичним дахом. Над широкою дубовою брамою висів шляхетський герб, майстерно вирізаний з каменю. Герб Лодзя, тобто – ладдя.

  - Це – палац Гурків, – сказала Беата, коли вони проїздили повз будівлі.

  Гальшка відвернулася, вдаючи, нібито її більше цікавить дім Длугоша, на стіні якого була намальована Матір Божа з малим Ісусом на руках. 

  - Розкішний будинок, – зітхнула Беата. – Видно, що його недавно поновили. Які широкі вікна з мармуровим орнаментом... А черепичний дах такий блискучий, що аж вбирає очі! Ти могла б стати тут хазяйкою!

  - Нізащо! – вигукнула Гальшка.

  - Як ти скажеш, – погодилася мати. – Я пообіцяла, що підтримаю твій вибір, бо бажаю щастя моїй єдиній дитині.

  - Дякую, матінко.

  Вони замовкли, бо візок, що торохтів колесами по нерівній бруківці Подзамчої вулиці, наблизився до замкової брами.    

  Беату і Гальшку провели до кабінету короля. Сигізмунд Август вже чекав на них. А навпроти, на стіні, висіла парсуна Барбари Радзивілл, намальована майстром Лукасом Кранахом з Німеччини. Барбара була в пишному золотому вбранні, цупкому золотому покривалі, яке ховало волосся та шию, і в береті кольору перестиглої вишні. Вона виглядала по-королівськи розкішною в сукні, що мерехтіла золотим шиттям і переливалася смарагдами та рубінами у важкій золотій оправі. Але очі Барбари так сумно дивилися на короля, начебто вона ось-ось заплаче. І невеличкі вуста не посміхалися, а були міцно стиснуті. Гіркий та мудрий погляд жінки, якої вже нема серед живих...  

  Сигізмунд Август, вбраний в чорний німецький колет, застебнутий лише на верхні гудзики, розвалився у кріслі. Великий білий комір, схожий на мереживне колесо і званий «іспанським», відокремлював від пишного одягу пом’яте обличчя короля. Поруч, нібито виростаючи з килима, стояв пустий келих. Вино, яке раніше наповнювало келих по самі вінця, тепер плескалося в череві Сигізмунда Августа. Він подивився на жінок дивним поглядом і вказав їм на табурети, заздалегідь поставлені навпроти королівського крісла.

  - Сідайте, пані, – пробурмотів він. – Маю повідомити вам щось важливе...

  Беата і Гальшка присіли, розправляючи складки на сукнях. За цим жестом, звичним для жінок, вони ховали стурбованність, яку не дозволялося проявляти у присутності короля. Сигізмунд важким поглядом свердлив Беату. Він знав, який вплив мала на доньку ця рішуча жінка, яка насправді була таємним плодом кохання Сигізмундового батька. І який у неї характер – непокірний, несамовитий, рішучий! Тому він і напився перед візитом княгинь Острозьких, щоб набратися сміливості. Юну Гальшку король швидко впокорив би, бо дівча відчувало благоговіння перед королівською особою. А Беату так легко не зламати!    

  - Вам відомо, що я, як опікун молодої княгині Острозької, можу вибирати для неї чоловіка? – запитав він тим особливим королівським голосом, від якого питання ставало майже наказом.

 - Так, ваша королівська милість, – кивнула Беата. – Ми якраз збиралися просити дозволу на шлюб моєї доньки з князем Симеоном Слуцьким.