Частина 12

  Дві неймовірні, несподівані новини приголомшили королівський замок на Вавелі.

  Новина перша: королева Бона Сфорца покинула Краків і повернулася до рідної Італії. Назавжди.

  Вона втомилася від постійних сварок з сином, від ворожнечі зарозумілих шляхтичів, від північного холоду, до якого так і не звикла за сорок років... Їй здавалося, нібито на рідній землі, де ростуть дивовижні квіти, пальми та помаранчеві дерева,  вона віднайде загублений рай.

  Кілька років тому Бона вперше сказала Сигізмундові Августу, що хоче повернутися на батьківщину. Насправді вона лише хотіла налякати його і знову зробити слухняним синочком, яким він був у дитинстві. Спочатку він і справді розгубився і зробив так, як вимагала мати. Але дуже скоро це йому набридло. Мати була невгамовна. Вона лізла і в державні справи, і в ліжко Сигізмунда Августа. У присутності інших шляхтичів вона сварила короля за те, що він уникає спати з королевою, а через це у корони нема спадкоємця... Врешті решт, Сигізмунд не витримав. Король він чи не король?! А якщо король, то чому повинен терпіти, щоб йому наказували? Йому урвався терпець і одного разу він сказав:

  - Якщо королева-мати хоче повернутися до Італії, то нехай повертається. Тільки нехай залишить короні усі ті землі, які отримала у власність.

  Прийшов час злякатися королеві Боні. Як вона не мріяла про повернення до сонячної Італії, але за довгі сорок років вона звикла до туманної Польщі, яка стала їй другою батьківщиною. Тут вона була королевою, тут народилися її шість дітей: чотири дочки, неслухняний син Сигізмунд Август та маленький Ольбрахт, що помер через кілька годин після народження. Як їй полишити живих дітей і, особливо, могилу мертвого? Та й згадка про покійного чоловіка, короля Сигізмунда Старого, теж тримала її у Кракові.  

  А Сигізмунд Август все частіше поводився з матір’ю грубо та невиховано. Він наказав їй покинути Краків. Королева-мати лише на різдвяні та великодні свята поверталася до замку на Вавелі. А впродовж року вона жила у старому замку в Мазовії, від кам’яних стін якого відходив такий холод, що Боні здавалося, нібито у неї морозяться кістки. Поверх чорного вдовиного вбрання вона носила накидки з лисячого та ведмежого хутра, але все одно немилосердно мерзла. Серце стискалося від суму, коли вона згадувала яскраве, лагідне сонце Неаполя, де королем був її дідусь з материнського боку, а потім – дядько. І Барі, де вона жила юною дівчинкою, після того, як її мати покинула Мілан, але не змогла затриматися надовго у рідному Неаполі, бо там почалася війна.  

  Одного дня Бона зрозуміла, що холодний мазовецький замок – це все, що чекає на неї у королівстві Польському. Це сіре тесане каміння стане її останнім притулком і могилою. І нічого не зміниться, якщо сама Бона не зробить зусилля, щоб змінити своє життя. А вона не збиралася вмирати! Їй вже було шістдесят два роки, але розум зберігав колишню гостроту. Їй хотілося знову поринути у вир політики, придворних святкувань, інтриг, династичних шлюбів, таємних договорів, воєн та примирень. Бона Сфорца, донька Міланського герцога Джан Галеаццо Сфорци та неаполітанської принцеси Ізабели, вона була споріднена з представниками усіх королівських династій Європи. Вона ще покаже свою силу, коли повернеться в Італію справжньою багачкою і могутньою володаркою!  

  Бона сказала синові, що поверне у коронну казну усі свої володіння, якщо їй виплатять за них справедливу ціну. Сигізмунд Август подумав і погодився. З цього дня почався від’їзд королеви Бони. Від’їзд, у який спочатку не вірив ніхто, навіть вона сама.

  Володіння Бони були чималі. Міста Бар, Сянок, Рогачов, Торгановичі, Крем’янець, Новий Корчин, Жарнув, Козеніце, Хенцини, Іновроцлав з замками та навколишніми селами належали їй. Вона виявилася доброю господинею. Та тих землях за наказом королеви будувалися дороги, мости, церкви, монастирі, фортеці, фільварки, млини, зводилися нові містечка з ярмарками та школами. Для свого садочку на террасах Вавельського замку, вона наказувала привозити з Італії не тільки квіти, а й пресмачні південні фрукти та овочі. Може, персики та помаранчі не прижилися у прохолодному кліматі Кракова, зате виростали кабачки, цвітна капуста, шпинат, артишоки та предивні плоди, привезені з Америки і звані «золотими яблуками» – помідорами. Спочатку уся ця незвична їжа подавалася до королівського столу, потім – перебралася до шляхетських домівок, а тепер на ринках Кракова та інших міст продаються шпинат та кабачки. А картини, які королева виписувала з Італії і які служили взірцем для місцевих живописців? А чудова музика та танцювальні вистави, що давалися при дворі? Бону Сфорцу вважали жадібною, і не без підстав. Але вона не тільки брала. Вона багато залишила після себе. Вона привезла Відродження у краї, де стала королевою.

  І ось через сорок років Бона Сфорца покинула королівство Польське і Велике князівство Литовське, залишаючи позаду ціле життя і увозячи півмільона злотих. Чималі гроші, складені у скрині з товстелезними замками, везлися у візках під надійною охороною. А окрім грошей – Бонині коштовності, одяг, гобелени, меблі, срібний посуд та усілякі милі серцю дрібниці, які королева вирішила взяти з собою. Спочатку вона виїхала до Німеччини, щоб побачитися з донькою Софією, яка була одружена з герцогом Брауншвейгським. А звідти повернула на південь, до омріяної Італії.

  Перед від’їздом Бона попрохала Сигізмунда Августа лише про одне: щоб той подбав про двох сестер, які ще й досі були неодруженими. Анна, старша, нехай стане спадкоємицею корони у тому випадку, якщо в короля не буде дітей. А Катаржині треба підшукати гідного чоловіка... Сигізмунд Август пообіцяв. І не просто пообіцяв, а побожився на великому розп’ятті, яке піднесли йому за наказом недовірливої Бони.