Частина 9

  Ввечері, наодинці у своїй опочивальні, Гальшка витягла листа і знову перечитала його. «Я дізнався, де ваші покої, – писав Симеон Слуцький. – Кожного вечора я проходжу повз вашого будинку у надії побачити вашу тінь у вікні. Якщо ви згодні зустрітися зі мною завтра, то дайте знак: піднесіть до вікна запалену свічку. Ваша згода порадує моє серце. А інакше я не засну, сповнений сумнівів. Я давно уже не можу спати, бо ваш образ стоїть у мене перед очима...»

  Настка, яка знову повернулася до становища покоївки, допомогала Гальшці роздягтися.

  - Ти розмовляла з князем Слуцьким? – несподівано запитала Гальшка, поки дівка розв’язувала їй мотузочки на корсеті.

  - Що ви, пані?! Хіба я посміла б?! – занадто бурхливо обурилася покоївка.

  - А це що? – Гальшка спритно схопила її за руку, на якій красувалася тоненька  каблучка з блакитним камінцем.

  - А це, прошу пані, я купила у торговців. Хоч я і проста дівчина, але мені теж хочеться прикрасити себе, – зітхнула Настка.

  - Це – справжнє золото. На які гроші ти купила каблучку? Чи, може, коханець подарував?

  - Та що ви кажете, пані! – зашарілася вона. – Який ще коханець? Нема в мене нікого з тих пір, як Грицько повіявся до війська.

  - Тоді тебе підкупив хтось з тих шляхтичів, що хочуть дізнатися про мене і мої звички. Подивись на мене! Не відвертайся! Бачу по твоїм очам, що я вгадала.

  - Ах, моя пані! – Настка перелякано впала на коліна. – Хіба ж я вам бажаю зла? Все було не так!

  - А як? Розповідай! – гримнула Гальшка.

  - Пан Слуцький перестрів мене одного разу, коли я йшла на ринок. Він довго розпитував про вас. Усе хотів знати, до найменших подробиць. Я спочатку нічого не хотіла розповідати, але потроху поступилася. Бо пан князь виглядав таким порядним, таким доброчесним... Ні одного непристойного питання я від нього не почула! Не те, що від інших панів!

  Гальшка сплеснула у долоні:

  - Яких ще панів?!

  - Ах, моя пані! Якби ви тільки знали, скільки шляхтичів чіплялося до мене, щоб я розповіла їм про ваші таємниці! Та я б вже розбагатіла, якби захотіла зрадити вас! А я тільки с паном Слуцьким і поговорила. Він зовсім не схожий на інших, не нахабний, не зарозумілий, хоч і князь. Совсім ще юний. І такий хороший, і славний, і прегарний. Ой, леле! – зітхнула покоївка.

  - Що ти йому понарозповідала? – перебила її дівчина.

  - Нічого поганого, Христом Богом клянуся! Сказала, що ви – добра та милостива пані. Що ніхто з прислуги не чув від вас злого слова. Що пани до вас свататися їздять, але ви завжди намагаєтесь уникати тих сватань. Бо ще й досі сумуєте по покійному князю Дмитру Федоровичу... Як тільки пан Слуцький почув про те, то й сам посумнішав. Тицьнув мені гроші за послугу, та й пішов собі.

  - І нічого більше питав?

  - Питав, – поморщивши лоба, відповіла Настка.

  - Що питав? Кажи вже, не тягни!

  - Розпитував у мене князь Слуцький, де ваші вікна. Чи вони на вулицю виходять, чи у двір. Сказав, що коли прийде весна, то він купить багато квіток і буде кидати їх вам у вікно, щоб порадувати вас. Оце по-княжому, скажу я моїй пані! Бо у нашому Острозі хлопи у вікна камінці кидають, щоб дівка, значить, на ганок вийшла. А самі потім ховаються у бур’яни, що попід тином ростуть. Ось і зрозумій, чого хочуть ті нахаби. Чи до дівки залицяються, а чи просто жартують...

  - Можеш йти. Я вже буду лягати спати. І нікому – чуєш? – нікому не розповідай про мої справи! Бо звелю пану Петрусю, щоб він придумав для тебе кару.

  - Ой, ні, милостива пані! – запричитала Настка. – Не віддавайте мене пану Петрусю! Він такий вигадливий на покарання, хай йому грець. Знаєте Одарку, що на кухні допомагає? Пан Петрусь за якусь провину зачинив її на ніч у комору з пацюками. Так вона усю ніч боялася очі стулити, бо пацюки голосно верещали у кутку. Сердешна Одарка думала, що вони на неї нападуть і загризуть насмерть. А насправді то пан Петрусь пищав, як пацюк. А сам підглядав у шпаринку і корчився від сміху з Одарчиних страхів. 

  - Що ж вона зробила, та Одарка? За що її було покарано?

  - Ах, – Настка махнула рукою. – За те, що їла крадькома панські ковбаси. Ви тільки княгині Беаті не розповідайте! – схаменулася вона. – А то її ще сильніше покарають, а Одарка – дівка непогана, просто недоїдала, коли ще в батьківському домі жила. А тепер вона вже не їсть панське добро. Не може. Каже, що замість шматочків сала їй тепер у всіх ковбасах ввижаються пацючині очі. І від того жаху ніяка ковбаса у горлянку не лізе.

  - Добре, йди собі. Я стомилася, – Гальшка відпустила покоївку.

  Вона лежала у затишному ліжку, укрита по саме підборіддя м’яким покривалом з білячих шкірок. Тоненька воскова свічка горіла на столику поруч із ліжком. Тінь і світло дрижали на стіні. Гальшка не могла заснути. Вона вертілася у ліжку, перебираючи в пам’яті денні розмови. Яким милим та зворушливим став Симеон Слуцький, хлопчисько з її дитинства... Але Дмитро Сангушко приходить до неї у спогадах вдень і вночі. Хіба можна позабути його? Як загасити той жар у серці, який ще й досі спалює її?

  Гальшка пригадала, як колись давно, в ніч на Івана Купала, Настка розповідала їй, юній та невинній, про кохання. Про дивовижне і сильне почуття, коли душа палає, а серце б’ється у грудях. Гальшка тепер знала, як воно буває. І про те, що милосердний Господь дає таке почуття тричі, на той випадок, якщо першого разу не збудеться... Бо люди за наказом Божим повинні плодитися і розмножуватися, і не просто так, бездумно, а в коханні та злагоді. То може, їй у нагороду посилається друге кохання, якщо жорстокі люди відібрали у неї перше і незабутнє? Бо серце знову калатає і в голову лізуть ще неясні, але такі солодкі думки...