Частина 7

  - Ну, розповідай, що трапилося, – зажадала Гальшка, коли подруги залишилися наодинці.

  - Зараз. Давай присядемо, а то мені аж дух перехопило! – Марія захитала перед обличчям долонею, начебто незримим опахалом.

  Вони присіли у ніші вікна, де були облаштовані лави для сидіння. І Марія почала розповідати...

  По-перше, Курбський сказав, що він у захваті від її високого зросту. У Московії цінують жінок високих та статечних.  Вважається, що вони придатні до роботи і до народження дітей. А тому батькам буває тяжко видати заміж невеличку дівчину. І тоді вони вдаються до хитрощів. Коли приходять свати на оглядини, малу дівку ставлять на ослінчик, який ховають під занадто довгим сарафаном. Сватам здається, нібито вона на цілий лікоть вище, ніж насправді. Яке ж розчарування може спіткати жениха в день весілля, коли він дізнається, що замість високої та сильної одружився з недоростком. Мало того, що самому прикро, так ще й друзі сміються! А все тому, що дівчата сидять у теремах і ховаються від чоловічого ока. І ніхто достеменно не відає, які вони насправді.

  Після цього Курбський почав просторікувати про те, що у Польші та Литві жінкам дають забагато волі. І що православні дівчата дивляться на непутящих католичок і теж навчаються дурницям. А які сороміцькі картини висять тут на стінах замість ікон?! Справжнє неподобство! Скінчилося все тим, що Курбський поліз до Марії, намагаючись поцілувати і помацати за груди. Вона не чекала нападу, а тому дала московиту ляпаса і почала кликати на допомогу. Переляканий Курбський випустив жінку з жадібних рук. І вона втекла, покинувши його у напівтемряві покручених переходів.  

  - Шкода, що він виявився таким безсоромним, – зітхнула Марія. – Признаюся, що спочатку він мені сподобався... А тепер я його й бачити не хочу! Нехай тільки сунеться! Я йому всю пику подряпаю!

  Марія сумно подумала, що залишилася без захисту. Батьки померли, коли вона була ще дитиною. Скінчили земний шлях і численні брати. Останній з братів, Семен, згас від тяжкої хвороби два роки тому, бездітним. Його герб – білий гіпоцентавр з луком в руках на синьому тлі – був розбитий під час пишної, але сумної церемонії. Це означало, що чоловіча лінія княжого роду Гольшанських скінчилася. І ніхто більше не може підписуватися їх іменем. Багаті та численні володіння Гольшанських було поділено між Марією та її сестрами. Марія сама вчилася керувати своїми маєтками, хоч і могла звернутися за допомогою до сестриних чоловіків.

  Тому вона й хотіла знайти пару, як Бог велить, щоб мати підтримку. Бо у світі, де закони встановлюють чоловіки, самотній жінці важко прожити.  

  - Може, воно й добре, що у тебе не склалося з Курбським, – сказала Гальшка. – А то повіз би він тебе до Москви, зачинив би у високому теремі, як пташку в клітці... І жила б ти, не сміючи ступити ані кроку без чоловікового дозволу. Ні на вулицю вийти, ні потанцювати, ні коня осідлати... Хіба ж це життя?

  - Ах! – Марія Гольшанська махнула рукою. – У тебе немає дітей, то ти й не знаєш, яка вона, жіноча доля. А як обсядуть діти, то й сама не знайдеш ні часу, ні бажання бігати по святах та виїздити на коні.

  - Кажуть, що щастя жінки – у дітях, – погодилася Гальшка.

  - У дітях, – кивнула Марія. – Але й без чоловіка тяжко.

  Обидві жінки замовкли, бо кожна згадала про свого покійника. У молодих вдів – гірка доля. Марія хоч прожила кілька щасливих років з Андрієм Монтовтом, і сина народила. А у Гальшки тільки й було спогадів, що про шалену подорож від Острога до Черкас, від Черкас до Дубна, від Дубна до Праги... Одна єдина ніч у випадковому ліжку на постоялому дворі під Прагою. А потім Дмитра було підступно забито. Гальшка знала, що його поховали у соборі Святого Миколая в Яромержі. Вона пам’ятала готичний собор з сірого каміння, високий, з вузькими вікнами, схожими на стріли, і різнокольоровими вітражами. Чи зможе вона колись повернутися в те чеське містечко, чистеньке та затишне, щоб вклонитися Дмитровій могилі?

  - Повернімося в залу, – запропонувала Марія. Їй теж не хотілося віддаватися сумним спогадам. Адже за важкою парчовою завісою, затканою золотими квітами, лунала музика, танцювали щасливі пари, дзвенів сміх. А вони були такі юні і хотіли жити та радіти швидкоплинним насолодам.

  - Ходімо, – погодилася Гальшка. Їй теж хотілося потанцювати. Ноги в легких шкіряних черевичках, підбитих білячим хутром, мимоволі виробляли граційні рухи. – Ах, цікаво, чи князь Слуцький вміє танцювати польський? Мені б хотілося, щоб він запросив мене.

  - Запросить, не сумнівайся. А якщо не він, то хтось інший. Ось побачиш, ціла черга вишикується. Тобі залишиться тільки вибирати.

  - Щастя, що огидний пан Гурка не танцює. А то б довелося мені відбиватися від його запросин!

  Марія пирснула, прикриваючи вуста долонею:

  - Я уявила собі, як танцює пан Гурка. Незграбне пивне барильце на ніжках у зелених німецьких панчохах...

  - ...Підв’язаних жовтими стрічками! – підхопила Гальшка. 

  Отак перекидуючись жартами, вони повернулися до великої зали. Там саме танцювали перший польський. І, за звичаєм, бал відкривав король. Колись веселий та гнучкий, тепер він йшов поперед довгого ряду танцівників, ведучи за руку товсту та незграбну королеву Катерину Габсбургівну. Його вузьке обличчя витягнулося ще сильніше; король хотів показати всім, як йому набридла донька Фердинанда Австрійського. До речі, імператор Карл V, стомлений та хворий, нещодавно відрікся від влади і залишив Іспанію синові Філіпу ІІ, а Священну Римську імперію – братові Фердинанду. Тепер тесть Сигізмунда Августа перетворився на імператора; треба було тільки пройти через формальні вибори, результат яких був відомий заздалегідь, і офіційно коронуватися короною Карла Великого. Але навіть це не могло змусити короля ставитися до Катерини хоча б з дружньою прихильністю.