Частина 6

  - Люба моя! – князь Василь розкрив широкі обійми, в які вхопив племінницю. – Впізнаєш нашого родича?

  Він підштовхнув до Гальшки молодого князя Симеона Слуцького. Той зняв дворогу шапку з орлиним пером і низенько вклонився. Гальшка теж похилила голову у чемному вітанні. Як колись при першій їх зустрічі багато років тому, коли дядечко Василь привозив хлопчика Симеона у Острозький замок.

  - Звичайно, впізнаю, – відповіла вона. – Ви – брат мого дядька, але не мій дядько!

  І Симеон Слуцький радісно посміхнувся:

  - Я радий, що ви не забули нашу зустріч. 

  - Як забути? Ви своєю шаблею захистили мене від кажанів! – пожартувала дівчина.

  - То була неймовірна пригода, – погодився князь Симеон.

  Користуючись тим, що Гальшка посміхалася і прихильно дивилася на нього, Слуцький присів на табурет, що стояв поруч зі стільцями, на яких сиділи обидві пані. Їх обличчя опинилися на одному рівні. Гальшка могла роздивитися, як він змінився та змужнів. Якими тонкими стали риси його обличчя – ніс з невеликою горбинкою, рівні густі брови, лінія вуст, що вигиналася як мисливський лук... І очі – темно-сірі, як осіння річка перед тим, як її скує крига. А русяве волосся густою хвилею падало на лоба і було трохи підголене на потилиці, по сарматській моді.  

  - Бачу, що ваша шабля відтоді підросла, як і ви, – жартувала Гальшка, натякаючи на дитячу шабельку – першу Симеонову зброю, якою він пишався у дитинстві.  

  - О так, – князь Слуцький погладив свою шаблю, щедро прикрашену самоцвітами. – Тепер я можу захистити вас не тільки від літаючих пацюків, а й від справжнього ворога.

  - Дякую. Ви дуже люб’язні.

  Їй раптом стало дуже легко. Так буває, коли починаєш розмовляти з людиною, а здається, нібито ви були знайомі все життя. Він скаже слово, а ти вже розумієш, про що йдеться, і підхоплюєш розмову...  

  Гурка, який стояв позаду Гальшки, посумнішав. Звідки взявся цей русинський князь на його голову? Спочатку красень Дмитро Сангушко переплутав усі його плани, а тепер ось цей... Як заблищали очі і зарожевіли щоки у княгині Острозької! Чому жінки такі легковажні? Чому захоплюються привабливими чоловіками і відмовляються помічати високі духовні якості, якщо вони заховані у незграбному тілі?     

  Гурка розумів, що завоювати Гальшку буде нелегко. Але знав він і інше: завойовувати треба, рішуче, вміло, неквапливо, крок за кроком, щоб не сполохати її. Бо сама вона йому на шию не кинеться. Він не з тих чоловіків, на яких кидаються жінки, а тому йому не можна чекати, склавши руки.

  Гурка прислухався до розмови, яку Василь вів з московитами. Руську мову поляк розумів погано. Так, деякі слова. Але у князя Василя теж траплялися труднощі у розумінні, бо його русинська мова відрізнялася від московської.

  - Княже Крупський! – вигукнув Гурка. – Вам подобається у Польші?

  Виникло замішання. Московський гість здивовано витріщився на Гурку. Василь і Симеон Слуцький перезирнулися і пояснили Гурці його помилку. Чужоземного князя насправді звали Андрій Курбський. І був він найкращим другом царя Івана Васильовича ще з дитинства.

  - Курбський, Крупський... Яка різниця?! – промурмотів Гурка, досадуючи від того, що припустився помилки у присутності Гальшки. Він почав виправдовуватися, поясняючи, що для польського слуха «Крупський» звучить легше і звичніше ніж «Курбський». Що у самого короля Сигізмунда Августа московського посла називають Крупським, а тому сказане Гуркою не являється помилкою...

  - Ах, то ви князь Курбський! – радісно вигукнула Марія. – Я чула про вас.

  Московит мовчав, не знаючи, як відповісти пані Гольшанській. Трохи запізно він здогадався поклонитися в пояс. Уклін його був досить глибоким; рука князя опустилася нижче колін.

  Василь Острозький почав поясняти, що у Московському царстві шанобливе звертання на «ви», а тим паче – у третій особі, не прийняте, а тому незрозуміле князю Курбському. У наші краї такий звичай прийшов недавно, з західних країв. А у Московії й досі звертаються на «ти», навіть до царя.

  - І цар не ображається, коли з ним розмовляють як з дворовим хлопом? – недовірливо перепитала Марія. – Кажуть, що він... – вона перелякано запнулася.

  - ...Рубить голови з легкістю? – підхопив Василь Острозький. – Є таке. Але до наших голів він не добереться!

  - Так як вам подобається у Кракові? – наполягав Гурка.

  Князь Курбський нарешті заговорив, повільно підбираючи слова, щоб усі зрозуміли його:

  - Забагато волі, – сказав він.

  - Волі забагато не буває. Воля – то наша сила! – зауважив Гурка.

  Василь Острозький і Симеон Слуцький загомоніли, погоджуючись з ним. А Андрій Курбський задумався. Він ніяк не міг вирішити: забагато волі – це добре чи погано. Питання було складне. Ось він у своїх володіннях був вільним карати і милувати як йому завгодно. Як і всі князі та бояри – у своїх. А над ними стояв цар, який теж карав та милував по своїй волі, і ніхто не смів противитися йому. У Польщі та Литві теж карають на смерть, але по суду, а не по королівській забаганці. Або, наприклад, жінки... Зараз князь Курбський почувається обм’яклим та зачарованим серед пишно вбраних та усміхнених шляхтянок. Як у дитинстві, коли він провертів дірку у бані для холопок, і намагався піддивлятися за ними, коли вони купалися, але пар приховував їх голі тіла. Хотілося вдосталь набутися серед ошатних красунь, наговоритися з ними, надивитися на їх принади, прикриті напівпрозорими мереживами... Але якби його власна жінка, княгиня Курбська, вдягла б таку непристойно вузьку сукню, яка робить стан струнким та задирає догори груди, що майже вистрибують з корсету, замість того, щоб ховати їх, то князь Андрій схопив би безсоромну за коси і тягав би її по подвір’ю, не зважаючи на лемент. А потім перекинув би її через коліно, задер би плаття та сорочки і боляче відшмагав би по голим сідницям, щоб добряче провчити, але не пошкодити одяг, що коштує гроші... Так вчить отець Сильвестр, духівник царя Івана. Він навіть книгу з повчаннями написав і дав їй назву «Домострой». От як князю Андрію Курбському вирішити, чи воля то є щось добре, чи погане?! Одна справа – самому мати волю; але все змінюється, коли свободою насолоджуються інші...