Частина 5

  Двадцять четвертого грудня у королівському замку на Вавелі давалося велике свято – Вігілія, вечір перед Різдвом.

  Офіційно свято давав король на честь високородної шляхти. Але Сигізмунд Август, насправді, не хотів святкувати. Останнім часом він полюбляв тишу та затворництво. Влаштувати бенкет його змусила мати, королева Бона Сфорца. Невгамовна, попри роки, італійка не могла змиритися з тим, що її син занедбав як королівські справи, так і власний шлюб. Їй хотілося, щоб життя при дворі вирувало, як у роки її молодості. Щоб пихаті шляхтичі вважали за честь, коли їх запросять на королівське свято; і за безчестя – відсутність такого запрошення. Хай бачать пихаті, кому належить влада і від кого йдуть привілеї! Бо, на думку королеви Бони, польська шляхта ставила себе занадто високо у порівнянні з дворянством інших країн Європи. Короля вони вважали не паном і володарем милістю Божою, не батьком нації, а своїм братом, якого вони посадовили на трон і якому можуть диктувати свою волю. Королеві Боні, що була нащадком міланських герцогів і неаполітанських королів, а через них – родичкою короля Іспанії, здавалося неприпустимим таке ставлення до монаршої особи. Усе життя вона воювала зі шляхтою за укріплення королівської, тобто своєї власної влади. А шляхта бунтувала і рокошувала проти короля і проти неї. Бона і зараз продовжила б боротьбу, не відверто, а хитро, по-італійськи, заманюючи і спокушуючи. Але Старого Сигізмунда, що розумів і підтримував Бонині старання, вже не було на світі. А син, що в юності подавав надію, дуже змінився після смерті Барбари Радзивілл. Тепер його не цікавило нічого, окрім туги по коханій.

  Синова негідна поведінка – це друга причина, по якій королева Бона, влаштовувала бенкет у замку. Вона хотіла сколихнути Сигізмунда Августа, витягти його з тужливого болота. Нехай дівчата, молоді та веселі, оточать його, як метелики – квітку. Нехай розвеселять його посмішками, жартами, піснями про кохання, грою на срібнострунній лютні, звабливими танцями... Словом, усім тим, чим жінки спокон віків зваблюють чоловіка. Хто знає? Може, Сигізмунда Августа причарує якась весела та вродлива панянка? Цього разу мати не стане противитися. Хай робить, що хоче. Може, це поверне короля і в подружнє ліжко? Бо Сигізмунд Август, на превеликий жаль королеви-матері, відмовлявся спати з Катериною Австрійською і заводити спадкоємця.   

  Взимку темнішає рано. Гості почали з’їжджатися ще засвітла. Вулиці були усипані снігом, що рипів під ногами. Візочки, переставлені з коліс на полози, в’їжджали через старовинну браму з червонястої цегли і опинялися у новому дворі, побудованому італійськими майстрами. Той двір, оточений триповерховими галереями, схожими на мереживо з білого каменю, був освітлений смолоскипами, які додавали будові блиску і загадковості. Шляхтянки випорскували з візків з задоволеним виском і, роззираючись довкола, поправляли розкішні сукні, дбаючи, щоб вони не зминалися під теплими хутряними накидками. А шляхтичі злазили з коней, притримуючи шаблі і зберігаючи поважність.

  Гості проходили в залу, оздоблену, за бажанням королеви Бони, як італійські палаццо. Блискуча підлога, поділена на темні і світлі клітинки, була схожа на шахову дошку. А жінки і чоловіки – на шахові фігурки, що розігрували дивовижну партію без правил, бо рухалися як хотіли, начебто усі були королевами. На стінах висіли картини і гобелени,  а зі стелі, теж поділеної на квадрати, вирізані з дуба, звисали канделябри з безліччю свічок.

  Вздовж стіни стояв довгий стіл, покритий парчовою скатертиною з візерунками, і вщент заставлений наїдками. Чого там тільки не малося! Але вся їжа була пісною. Пиріжки з грибами, горохом, капустою, яблуками чи повидлом; маковий рулет, що спокушував запахом; пряники у формі зірочок та сніжинок, від яких пахло медом та корицею; смажена риба, запечена в тісті; блискучі яблука та груші, складені в піраміди... Для короля та його сім’ї був налаштований інший стіл – менший за розміром, але з наїдками розставленими так, що він був схожий на витвір кулінарного мистецтва.

  Але їсти не можна, аж поки на небі не загориться перша зірка. Юні панночки, яким ще дозволялося поводитися з дитячою невинністю, товклися біля високих вікон, виглядаючи зорю, що символізувала Віфлеємську – ту, що сповістила світу про народження Сина Божого.  

  Цього року першу зірку побачила юна панночка Замойська. Вона граційно вказала рукою на небо за вікном і дзвінко вигукнула:

  - Ось вона, перша зірочка!

  Небо ще не почорніло, а лише набуло того насиченого темно-синього кольору, яким фарбують королівські мантії. А велика зірка блищала на ньому, як діамант. Пан Коперник, покійний краківський канонік, який залишив по собі книгу «Про обертання небесних сфер», сказав би, що то не зірка, а планета. Але панам і панночкам, що заполонили королівську залу, було не до астрономічних тонкощів. Вони раділи з того, що розпочиналося свято.

  І справді, двері широко розчинилися і в залу вбігли ошатно вбрані хлопчики пажі. Вони тримали в руках смолоскипи, що палахкотіли вогнем, від якого яскравіше блищали дорогоцінні прикраси, рожевіли жіночі личка і блищали очі чоловіків, що хвацько покручували вуса. У залу вступив король з родиною: двома королевами і сестрами, яким ще не знайшлося чоловіків серед сусідніх монархів. Вони поважно розсілися за королівським столом і Сигізмунд Август дав знак, щоб розпочалося свято.  

  Чарівно пританцьовуючи, з’явилися у залі дівчатка років дванадцяти-тринадцяти. Вдягнені в рожеві і блакитні сукенки, з розпущеним русявим або золотавим волоссям, вони були схожі на ангелів. Особливо, коли заспівали янгольськими голосами різдвяні пісні, що звалися колендами. І таке втішне було те співання, що кожна дівчинка отримала від королеви Бони подарунок – плетений з лози кошичок, перевитий барвистими стрічками і наповнений солодощами.