Частина 4

  У призначену ніч Лукаш Гурка з усіма необхідними пересторогами привів короля у будинок пана Твардовського.

  Кабінет славетного алхіміка та некроманта знаходився на горищі – ближче до зірок. Туди вели кам’яні сходи, від яких пахло цвіллю. Той запах перебивався димом від двох смолоскипів, до яких було досипано гірко-солодких трав і ладану, щоб запаморочити голову відвідувачам та налаштувати їх на містичний лад.

  Сигізмунд Август дуже хвилювався. Він щохвилини зупинявся і хапав Гурку за руку, питаючи, чи розумно він чинить? Гурка, як міг, заспокоював короля, але і сам був збентежений не менше.

  Двері, що виходили до кімнат на другому поверсі, були ледь прочинені. Крізь тонку шпаринку пробивалося затишне жовте світло і долинала ніжна пісенька, яку під звуки лютні співала невидима жінка. Пан Твардовський був одружений. Свою пані він звичайно називав «відьмою», але придавав цьому слову не містичний, а побутовий зміст.

  Сигізмунд Август затримався біля прочинених дверей. Йому забаглося зазирнути усередину і побачити незнайомку, від пісні якої солодко защеміло у грудях. Але пан Гурка жестом закликав короля не зупинятися, а підійматися сходами на останній, третій поверх. Там з лякаючим скрипом відчинилися невисокі дверцята і з’явився сам пан Твардовський, вдягнений у сірий жупан і чорний кунтуш, оторочений вовчим хутром. За ним яскраво палало вогнище у високому каміні, створюючи пекельне тло для чорнокнижника. А сам він викликав у пам’яті порівняння з отими яскравими ляльками, які зненацька  вискакують бозна звідки і роблять завчені механічні рухи, коли великий годинник на ратуші відбиває південь.

  - Проходьте, ваша найясніша милість, – промовив він, низько вклоняючись Сигізмунду Августу.

  Король нерішуче вступив у кабінет пана Твардовського. Він би з радістю втік, але бажання знову побачити Барбару підганяло його.

  Усередині все було готове для проведення обряду. Різьблене крісло з високою спинкою чекало на короля. Пан Твардовський зігнувся у придворному вітанні, вказуючи на крісло. Але король не захотів відразу сісти. Здригаючись від потаємного жаху, він роздивлявся житло чаклуна.

  Повз побілених стін простяглися численні полиці, захаращені товстими фоліантами з алхімії, матафізики, астрономії, астрології та інших наук. На одній полиці лежав рогатий череп, що дивився на короля відсутніми очима. На паперах, скручених у сувої, були намальовані сузір’я та викреслений рух планет. Твардовському часто  замовляли гороскопи. Вважалося, що він добре знається на таємницях зоряного неба.  

  У кутку стояла громіздка шафа зі скляними дверцятами. Скрізь скло було видно безліч скляночок, пляшечок, глечиків та глиняних посудин, у яких зберігалися товчені трави та мінерали. А поруч з шафою – довгий вузький стіл, на поверхні якого сушилися крильця кажанів, жаб’ячі лапки і рожеві земляні черв’яки, скручені у кільця. Король гидливо скривився.

  - Ці компоненти нам сьогодні не потрібні, – заспокоїв короля пан Твардовський. – Ось, подивіться сюди. Я тут вже все підготував.

  Сигізмунд Август перевів погляд на сім глиняних мисочок, що були розкладені на невеличкому столику, де чорнокнижник білою крейдою намалював семикутну зірку і написав незрозумілі фрази грецькими та єврейськими літерами. Мисочки були прилаштовані якраз на променях зірки. В одній посудині лежала чорна земля, в другій – дрібні камінці, в третій – сіль, в четвертій – висушені пелюстки троянд та фіалок, в п’ятій – обдерта кора дуба, в шостій – товчена сірка. А на дні сьомої мисочки дрижала дивна срібляста кулька. Від найменшого поруху вона рухалася, бігала туди-сюди, змінювала форму... Король, як зачарований, слідкував за дивовижною кулькою. Але коли простягнув палець, щоб доторкнулися до неї, пан Твардовський застережливо вигукнув:

  - Обережно! Це ртуть, або по-научному – меркурій! Її не можна торкатися. Краще навіть не дихати близ неї.

  Чорнокнижник подав Сигізмундові чорну оксамитову маску. І сам затулив обличчя такою ж, показуючи королю, як слід берегтися від ртутних випаровувань.

  Пан Твардовський вдягнув цупку рукавицю і кінчиком довгого ножа поворушив ртуть, що розділилася на кілька струмочків, але знову злилася у єдину краплю, коли її залишили у спокої.   

  - «Срібна вода» – так називали меркурій алхімики. Цей елемент означає рух, швидкість. Він потрібен нам для того, щоб дух королеви Барбари з’явився якнайшвидше.

  Дві високі підставки для книг стояли обабіч каміну. На одній красувався старовинний фоліант, написаний від руки і розмальований різнокольоровими мініатюрами.   

  - Ця книга написана паном Миколаєм Фламелем, що жив у Парижі сто п’ятдесят років тому. Не було алхіміка і некроманта кращого і славетнішого за нього. Кажуть, що майстер Фламель знайшов філософський камінь. Його заклинаннями я скористуюся для проведення обряду.

  - Я чув про того алхіміка, – вперше подав голос король.

  Сигізмунд перейшов до другої книжної підставки, яка причарувала його погляд. На ній стояла парсуна Барбари – та сама, яку два тижні тому король звелів віднести до Твардовського. Вона була у пишному золотому вбранні і короні.  Незліченні низки перлів оповивали шию, плечі і обличчя. Такою Барбара виглядала у день коронації, за рік до передчасної смерті.   

  - Після обряду я хочу забрати цю парсуну. Це можливо?