Частина 2

  Вечірній туман стелився над Віслою. Від води здіймалася прохолода, що пронизувала до кісток. Так часто буває у жовтні, коли сонячні дні змінюються мрячними вечорами. І в такі вечори чоловіків тягне в корчму, де затишно палає вогонь у каміні, смачно пахне ковбасами і смаженим салом, щедро розливається пиво по кухлях і звучить веселий регіт.

  В одній такій корчмі, що називалася «Рим» і була розташована на околиці Кракова, Лукаш Гурка відшукав майстра Твардовського.

  Двері були заклично напіввідчинені, і затишне жовте світло заманювало перехожих завітати на вогник, обігрітися, наїстися і добряче випити. Гурка зупинив коня і спішився з допомогою гайдука, що притримував стремено. Шляхтич кинув повіддя гайдукові і звелів:

  - Прив’яжи коня і дай йому ячменю. А потім увійдеш до корчми і сядеш поруч, але так, щоб мій співбесідник тебе не бачив. Щось мені моторошно залишатися з ним наодинці...

  Гайдук кивнув і Гурка увійшов у корчму. Гучний веселий сміх і п’яна пісенька раптово вдарили його в обличчя. Від п’яного галасу шляхтич трохи розгубився. Веселі пияки зливалися у велику пістряву пляму і Гурка не міг розібрати, хто є хто. На щастя, до поважного і пишно вбраного пана вже поспішав хазяїн, нашвидку витираючи фартухом долоні, заплямовані жиром.

  - Чого пан бажає? – запопадливо вклонився він.

  - Я шукаю майстра Твардовського, – відповів Гурка, зацікавлено оглядаючи відвідувачів.

  Хазяїн розплився у посмішці:

  - Так, ми маємо честь бути улюбленою корчмою пана Твардовського. Он він сидить, у самому куточку, біля вікна!

  Гурка перевів погляд туди, куди вказував корчмар, і побачив пана Твардовського. Той сидів за невеличким круглим столиком і, підносячи до вуст кухоль з високою пінною шапкою, пильно озирав присутніх.

  Чим ближче підходив Гурка до Твардовського, тим дивнішим здавався йому останній. Пан Твардовський, про якого увесь Краків шептався, нібито він запродав душу дияволу, виглядав зовсім не по-диявольськи. Навпаки. З небесно-блакитними очима і русявим волоссям, що пшеничною хвилею здіймалося над високим чолом і було по сарматській моді підголене на потилиці, він був схожий на святого з яскравих картин італійських майстрів, які королева-мати Бона Сфорца виписувала зі своєї сонячної батьківщини. Високий та стрункий чоловік, приблизно сорока років, він був вбраний у блакитний кунтуш з рукавами навідліт, що зв’язувалися за спиною у вузол, і підперезаний широким поясом в рожеві та сріблясто-сірі смуги. 

  - Майстер Твардовський? – запитав, наближаючись до столу, Гурка.

  - Так це я, – кивнув вродливий пан. – З ким маю честь розмовляти?

  - Лукаш Гурка, староста буський і воєвода бжесць-куявський, – з гідністю відповів шляхтич.

  - Якого поважного пана принесло до мого столу! – вигукнув пан Твардовський. – Знімаю шапку!

  Дворога шапка з лисячого хутра лежала на столику, поруч зі свічником та кухлем пива. Пан Твардовський спочатку надягнув шапку на голову, для того, щоб потім церемонно зняти її і поклонитися Гурці.   

  - Сідайте, прошу пана, – чарівник вказав на сусідній стілець, який виринув хтозна звідки. В усякому разі, раніше Гурка не помічав того стільця.

  - Пан хоче пива? – запитав Твардовський, поки Гурка вмощувався, скидав шапку та приглажував рудувате волосся.

  - Чом би й ні? – відповів Гурка і озирнувся у пошуках корчмаря. А той уже поспішав до столика з кухлем.

  На превелике здивування Гурки, принесений кухоль був пустим. Але він не встиг обуритися, бо пан Твардовський підхопив той кухоль, нахилився, відкрутив краника і націдив пива з бочки, що, як виявилося, служила йому за стіл.

  - Добре пиво, – схвально прицокнув язиком Гурка. – Хоча й не таке, як я пив у курфюрста Бранденбурзького, який вважає мене другом.

  Пан Твардовський не відповів. Лише чемно посміхнувся кутиками вуст. Але сіро-блакитні очі залишалися холодними, начебто зробленими з криги. Гурка задивився на різнокольорові пір’їни, що вкрашали лисячу шапку Твардовського. То не було звичне орлине, соколине, чи навіть павичеве пір’я, яке гордовито носили на шапках деякі шляхтичі. Зелені, жовті та блакитні пір’їни були висмикнуті з хвостів заморських пташок, таких рідкісних і дорогих, що Гурка й не знав, чи хтось у Польщі має тих птахів. Бо, звиклі до вічного літа, вони не жили на морозі.

  - З хвоста якого півня вискубли це пір’я? – запитав Гурка, обережно починаючи розмову здалеку.

  - То не півень, – пояснив пан Твардовський. – То заморський птах, що називається папугою.

  - Папуги не водяться у наших краях.

  Твардовський погладив яскраве пір’я, помилувався грою відтінків при сяянні свічок.

  - Ці пір’їни я привіз з Італії, де провчився рік у преславному Болонському університеті. Раніше вони належали одному хитрому священику, що показував їх довірливій пастві і  запевняв, нібито це – пір’я янголів. 

  Протестант Гурка несамовито зареготав і ляснув себе по стегнах.

  - Я завжди знав, що справжня ціна католицьким реліквіям – ламаний гріш!

  - Мені вони дісталися ще дешевше, – невловимо посміхнувся пан Твардовський. – Я зміняв їх на кістки собаки, які знайшов на узбіччі дороги. Досить було запевнити священика, що то – скелет вовка, якого з власних рук годував пресвятий Франциск Ассізький.