Частина 1

  Червонясті мури та вежі королівського замку на Вавелі відбивалися у синіх хвилях тихоплинної річки Вісли. Стояла осінь 1557 року, напрочуд тепла та золотава. Дикий виноград обплітав вежі та мури і надавав їм мальовничого вигляду. Але король Сигізмунд ІІ Август не насолоджувався ні красою свого замку, ні повітрям, пронизаним терпкими запахами осені, ні подвійною короною, що тягарем лежала на його чолі. Заклавши руки за спину, він сумно тинявся вимощеними доріжками, що оточували замок, і думав про Барбару Радзивілл.

  Сьомий рік пішов від дня її смерті, а Сигізмунд Август і досі не міг забути Барбару. Кохання не вмирає, тепер він знав це на власному досвіді. Він оточив себе речами Барбари, замовив її парсуну німецькому маляру Лукасу Кранаху, засинав, думаючи про неї... І просинався з гірким усвідомленням того, що ніколи більше не побачить Барбару, не торкнеться її тіла, не поцілує вродливого обличчя.

  Стражники, озброєні пиками та шаблями, не наважувалися порушити самоту короля і пильнували за ним з відстані у кроків тридцять. А Сигізмунд Август не помічав ні охорони, ні шляхтичів, що здалеку вітали короля, ні вродливих панянок, що посилали йому чарівні усмішки.   

  Сигізмунд Август присів на мармурову скамничку, позад якої росли ретельно обрізані кущі шипшини. Ягоди вже давно достигли і набули приємного червонясто-брунатного кольору. А король думав про те, що у Барбари, коли вони познайомилися у Вільні, було вбрання такого кольору. І як воно пасувало до її золотавих кіс та блакитних, як небо у жовтні, очей!..

  Усамітнення короля було перерване появою високого огрядного шляхтича, вбраного в зелений одяг німецького покрою, – Лукаша Гурки. Сигізмунд Август вважав його другом, а тому не розсердився. Він підвів голову і, впізнавши шляхтича, запросив його присісти поруч.

  - Що скажеш, Гурко? Щось трапилося?

  - Так, ваша королівська милість. Тривожні новини надходять зі сходу.

  - Що там сталося?

  - Військо царя Московії збирається біля кордонів Ливонії.

  З великим зусиллям Сигізмунд Август виринув з думок про Барбару і змусив себе повернутися в дійсність, де йому належало грати роль короля.

  - Так цар Іван хоче напасти на Ливонію? – запитав він. А сам тим часом подумав: «Там, зовсім близько від кордону з землями Ливонського ордену, знаходиться Вільно, де у костьолі Святих Станіслава і Владислава лежить моя Барбара... Що, як жорстокі московські вояки увірвуться у Литовські землі і сплюндрують її могилу?!»

  - Схоже на те. Він вимагає, щоб ливонці сплатили данину, яку наклав на них дід нинішнього царя. Останнім часом Ливонія ту данину не платила. До того ж, Іванові забаглося мати власні порти на Балтійському морі. Бо досі московити торгували з німецькими та англійськими негоціянтами через порти у Ливонії. І тут вже вони мали сплачувати податок.

  Король слухав впіввуха. Державні справи були такими заплутаними та складними! Йому хотілося тільки, щоб у його володіннях був мир і спокій. Щоб ніщо не заважало йому думати про Барбару.

  - Скажи, Гурко, чи цар Іван має намір напасти також і на Литву?

  - Можливо, – заклопотано кивнув Гурка.

  - Який підступний негідник! – обурився король. – Він титулює себе «царем всія Русі»! А насправді це я – князь Литовський і Руський. І Київ належить мені, хоча Іван вимагає від іноземних послів, щоб князем Київським називали його.  

  - Іван – нащадок Великих Київських князів, – пояснив Гурка. 

  - То й що з того? – роздратовано потиснув плечима Сигізмунд Август. – Я теж нащадок Київських князів, якщо розплутати мій литовський родовід. А де були князі Московські, коли треба було боронити Київ від монголів?

  - Сиділи у своїх лісах і платили данину монгольському ханові, – посміхнувся Гурка.  

  - Треба нам подумати, як захистити Литву від зазіхань царя Івана, – вирішив король. – Захотілося йому, бачте, воювати!..

  Лукаш Гурка порадив:

  - Найкращий вихід – це з’єднатися з Ливонським орденом та сусідніми країнами, щоб разом захистися від московської навали.

  - Я довіряю тобі, Гурко. Будеш моїм радником у тому, що стосується Ливонії. Як мало навколо мене людей, яким я можу довіряти... – зітхнув він.

  - Ваша милість. Ви – король!

  - Я нещасний, самотній чоловік з того дня, як моя Барбара покинула мене. Я віддав би все золото, що зберігається в підземеллях замку за те, щоб ще хоч раз побачити її. Але це неможливо. З потойбічного світу не повертається ніхто...

  - Хто знає? Може, це не так вже й неможливо!

  Король міцно схопив Гурку за зап’ястя. Його нігті роздирали золоте шитво на Гурчиному вбранні.

  - Це можливо?! – хрипко запитав він. – Кажи, що знаєш! Я наказую тобі! 

  - Люди подейкують... – Гурка обережно озирнувся: чи не підслуховують їх. – Нібито живе на околиці Кракова, у Кшемьонках, такий собі пан Твардовський. Його ще називають майстром Твардовським, бо він багато років провів у німецьких землях, вивчаючи в університеті астрономію, алхімію та метафізику. І досяг він у тих науках небаченої майстерності. Але тих наук було мало панові Твардовському. Він захотів дізнатися про всі таємниці не тільки нашого світу, а й потойбічного. І тоді він викликав диявола...