Частина 53

  Коли звістка про смерть Дмитра Сангушка долетіла до Кракова, то вона приголомшила багатьох з тих, хто кричав, що негідника треба зловити і покарати. Занадто швидким і кривавим виявився кінець історії, навіть для панів, які звикли до війни та смерті. Мабуть, тому, що все відбулося на очах п’ятнадцятирічної дівчини, захищати яку – обов’язок для шляхтича.

  Між двома королями – Сигізмундом Августом і Фердинандом Австрійським – завелася переписка. Обидва обурювалися підступним вбивством Сангушка. Марціна Зборовського ув’язнили за вбивство у чеській  в’язниці. Але, врешті решт, королі дійшли до згоди щодо нього. Фердинанд видав злочинця-іноземця польському правосуддю. А Сигізмунд Август випустив вбивцю на волю. Він просто не мав права засуджувати Зборовського, бо сам наказав вважати Сангушка банітою та інфамісом. А закон дозволяє вбивство баніти. Втім, спочатку Зборовського при дворі на всяк випадок обходили стороною. Але через деякий час він знову повернув собі державні посади, і навіть отримав нові, ще почесніші. Через кілька років Сигізмунд ІІ Август призначив його каштеляном краківським і воєводою познанським. І тільки Гальшка дотрималась обіцянки. Ніколи в житті вона не перемовилася жодним словом ні зі старим каштеляном, ні з його синами. 

  Обидва королі вирішили, що смерть Сангушка сталася через фатальний збіг обставин. А призвела до тих обставин необачна поведінка Беати Острозької. Мовляв, примхлива мати перебирала доччиними претендентами, то заманювала їх обіцянками, то відштовхувала... Ось і догралася! Багатьом цей висновок здався найкращим. Все одно, Беаті нічого не буде. Всі знають про її близкість до корони.  

  Гальшку почали звати княгинею, а не князівною, як раніше. З одного боку це означало, що її короткий шлюб було визнано законним. Все одно, Сангушка вже не стало, тож його можна було не брати до уваги. Але звали її не княгинею Сангушковою, а княгинею Острозькою, тобто – по її власному князівству. Адже внаслідок шлюбу вона набула прав повнолітньої і могла вступити у володіння своєю спадщиною, що стала її фортуною і її прокляттям. Такий собі лукавий компроміс...   

  Прийшла весна, коли Гальшка і Беата нарешті вирушили до Острога. Шлях видався довгим та сумним. Неуважним поглядом Гальшка дивилася на чарівні гірські пейзажі, що розгорталися за вікном. Краса розквітаючої природи не радувала її. Вона думала про своє.

  Беата не чіпала дівчину. Вона розуміла, що потрібен час для того, щоб біль минувся. Можливо, рік, можливо – ще більше. Князь Василь супроводжував їх. Він теж був мовчазним та заклопотаним. Це була дивна подорож.  Природа буяла різноманітною зеленню, а мандрівники були схожі на чорних мовчазних привидів, які не підводили голови, щоб помилуватися красою гір, мальовничих долин, кришталевих річок і смерекових лісів.

  Вони просувалися повільно, час від часу зупиняючись для відпочинку. Одного разу князь Василь звелів зупинитися біля річки. Був час поїти коней. Конюхи розпрягли їх і вигулювали по берегу.

  Гальшка вийшла з візка і пройшлася вздовж річки, подалі від коней та людей. Сонце гріло майже по-літньому. Вода сріблилася на сонці і сліпила її. Дівчині довелося прикрити очі долонею для того, щоб зберегти зір. Трохи віддалік по-селянськи вдягнений хлопець ловив рибу, зосереджено дивлячись на вудку. Поруч з ним простоволоса дівчина принесла на річку кошик з брудним одягом, щоб попрати. Дівчина вивалила одяг на мокре каміння і старанно терла його, замочувала у воді, викручувала. Щоб не замочити спідницю, вона задерла її і завернула за пояс так, що оголилися коліна. Юний рибалка, як завбачив таке видовисько, то позабув про вудку і про рибу, що саме начепилася на гачок. Він жадібно жер очима голоногу дівчину, а вона робила вигляд, нібито захоплена пранням і нічого навкруг не помічає. А сама все помічала і посміхалася лукаво, з затамованим щастям у куточках вуст.

  Гальшка, спостерігаючи за ними, теж мимовільно усміхнулася – вперше за останній час. Зародження чужого кохання знайшло відгук у її душі. А до неї, підібравши спідниці, що чіплялися за кущики та корчі, вже прямувала Беата.

  Спочатку вона хотіла звично насварити дочку за те, що відбилася від людей, і за те, що забруднила й розірвала поділ оксамитової сукні. Але вчасно схаменулася і передумала. Вона зупинилася поруч з Гальшкою і заговорила з нею не як мати з дочкою, а як жінка з жінкою:       

  - Кохання не вмирає від того, що вмирають люди. Це дивно, але це – правда. Живі люди можуть зрадити, а мертві вже не зрадять. Хто відійшов на той світ з любов’ю у серці, той кохатиме вічно.  Я це знаю. А відтепер знатимеш і ти.    

  І Гальшка відчула, як їй стало легше. Звісно, туга по Дмитру не зникла, не вгамувалася, але стала якоюсь світлою та легкою.

  Життя продовжувалося. Та як би не склалася у майбутньому доля Єлизавети Острозької, вона ніколи не забуде ні своє перше, майже дитяче кохання, ні трагічну загибель князя Дмитра Федоровича Сангушка.

Кінець першої книги.