Частина 51

  Марцін Зборовський бездумно блукав по вулицям містечка, що прокидалося і ставало до повсякденних справ. Дзвін на соборі Святого Миколая кликав міщан до вранішньої меси. Зборовський повернувся на звук, скинув хутряну шапку і шалено перехрестився. Прошепотів:

  - Боже, відпусти гріхи недостойному твоєму грішнику...

  Було незрозуміло, чи він молить за себе, чи за Дмитра. Мабуть, і сам Зборовський того не знав.

  Він довго кружляв навколо постоялого двору, не наважуючись повернутися. Але, врешті-решт, ноги самі винесли його туди, звідки він тікав. Зборовський ступив на подвір’я з побоюванням. Було тихо, пусто і моторошно, начебто геть усі мешканці постоялого двору поховалися з переляку. Зборовський прочинив двері стайні і прослизнув у них.    

  Гайдуки оточили бездиханне тіло Дмитра Сангушка і розгублено дивилися на нього. Завважили Марціна Зборовського і розступилися, даючи йому дорогу. Зборовський здригнуся від дивної суміші жаху і задоволення, коли тіло Дмитра відкрилося перед ним у всіх своїх страхітливих подробицях. Ось як виглядає повержений ворог: розшарпаний, покритий рудими плямами одяг; бліде знекровлене обличчя, все у синцях та подряпинах; цівка крові застигла на підборідді; і попри все – дивна усмішка на вустах... Від тієї усмішки Зборовському стало моторошно. Про що подумав Сангушко в останню мить? Що він побачив  широко розплющеними очима, що дивилися зараз у вічність та в нікуди.

  - Закрийте йому очі, – звелів Зборовський, відвертаючись від небіжчика.

  - Чим? – запитали слуги.

  - Чим завгодно! Хоч стертими мідяками! – визвірився на них Зборовський. – Тільки щоб не бачити його очей!

  Гайдуки похапцем полізли в кишені у пошуках найдрібніших монет. А Зборовський продовжував лютувати:

  - Я звелів прикінчити його без крові, щоб усі подумали, нібито він помер сам! А ви що наробили? Насвинячили так, що будь-хто відразу зрозуміє, що тут скоїлося! Геть звідси! – ревів він.

  - А що пан накаже робити з покійником, – злякано пробелькотів один з гайдуків. – Покласти у труну?

  - Я вам покажу труну! – він погрозився кулаком. – Нехай валяється тут, серед бруду і гною, бо заслужив. Потім я вирішу, як з ним вчинити. Потім, потім...

  Зборовський махнув рукою і, притримуючи шаблю, повільно попрямував до виходу. Йому хотілося усамітнитися в кімнаті, щоб обміркувати те, що трапилося, і вирішити, що робити далі. Полишити тіло Дмитра тут, а самому втекти? Але діяти так – означало накликати на себе підозру у злочині. Поховати його в Яромержі? Відвезти тіло у Польшу?

  Каштелян не встиг прийняти рішення. Він не встиг навіть вийти зі стайні, бо туди несподівано увірвалися королівські стражники. Досвідченим поглядом вони відразу угледіли і вбитого, і тих, хто скоїв злочин. І вправно пов’язали усіх, хоча гайдуки спочатку відбивалися, а Зборовський пручався і кричав, що він – гоноровий шляхтич і ніхто не має права торкатися його.

  Але стражники не слухали. Вони робили свою справу. Марціна Зборовського і його людей потягли в міську тюрму. А після цього до стайні подивитися на мертвого Дмитра увійшов Лукаш Гурка.

  Гурка виконав прохання Гальшки. Він пробився до короля Фердинанда і розповів йому усе, що знав. Фердинанд розгнівався, коли дізнався, які свавілля кояться у його землях, і наказав розібратися та відбити князя Сангушка у каштеляна Зборовського. Але, на жаль, вони спізнилися.  

  Гурка скинув хутряну шапку і прочитав протестантський псалом, який пасував до сумних обставин.

  - Господь – мій пастир, нічого мені не бракуватиме... – старанно шепотів він.

  Той псалом, складений царем Давидом, читали на похованнях люди, що були однієї віри з Гуркою. Лукаш не знав, як православна душа Дмитра Сангушка поставиться до протестантської молитви, але зробив те, що вважав за потрібне.

  Роздивляючись усмішку, що застигла на вустах Дмитра, Гурка позаздрив йому. Дивне, парадоксальне відчуття, але зрозуміле тим, кто кохав. Сангушко жив і помер коханим. Хіба це не щастя? А його, Лукаша Гурку, ніхто ніколи не полюбить... І Гальшка Острозька навіки залишиться для нього недосяжною зіркою.

  Гурці було гірко і легко водночас. Легко, бо Сангушко перестав бути щасливим суперником. Тепер можна не заздрити йому, не корчитися щоночі від пекучих ревнощів, не кусати губи, щоб стримати ридання, бо чоловіку і воїну плакати не можна... І гірко, бо Гурка уявив собі відчай, який охопить Гальшку, коли вона дізнається.

  Гурка вирішив поклопотатися похованням Дмитра Сангушка. Бо хто, крім нього, знає у цьому чужому містечку, яким героєм та вельможним паном був убитий і з якими почестями його належить поховати? Гурка не шкодував грошей. Він відвідав бургомістра, якому вже доповіли про вбивство, і розповів йому, ким був Дмитро Сангушко. У маленьких містечках, де всі всіх знають, чутки розповсюджуються швидко. І дуже скоро увесь Яромерж знав сумну історію чужоземного князя, який кілька днів тому проїжджав через їх місто, радісний і щасливий, у супроводі коханої дружини. А прямував він до Праги, куди його запросив сам король Фердинанд. Але вороги підступно вбили його і кинули тіло у стайні, серед бруду і гною. Бо перед смертю всі рівні: і князі, і хлопи. А коли прийде смерть і яке обличчя вона матиме – про те краще не думати заздалегідь.

  Тіло князя Сангушка омили від бруду і крові, і пишно вбрали. Чистий одяг знайшов Гурка серед Дмитрових речей. Він же відшукав княжу шаблю і вклав її в руки покійному, щоб усі бачили, що ховають лицаря та воїна. Домовину виставили для прощання у соборі Святого Миколая. У тому самому соборі, де кілька днів тому він сидів поруч з Гальшкою і дивився, як вона молиться. Сонячні промені, проходячи повз вузькі готичні вікна, падали тоді навскіс на її обличчя, надаючи їй особливих чарів. А тепер сонячні промені падали на його домовину...