Частина 50

  Дві ночі поспіль Марцін Зборовський не міг заснути. Він вертівся у ліжку з боку на бік і обдумував свої наступні дії. Спочатку все здавалося простим і зрозумілим. Полоненого Сангушка і врятовану Гальшку належало відвезти у Краків, перед королівські очі. А далі – отримати жадану нагороду: щоб Сангушка було довіки ув’язнено, а ще краще – страчено. А князівна Острозька проявила б вдячність і одружилася б з будь-яким з синів Зборовського. Але склалося не так, як бажалося. Гальшка дивилася на молодих Зборовських з ненавистю та підозрою, і жодного з них не хотіла мати за чоловіка. Без сумніву, вона наскаржиться на грубість Зборовського і родичам, і королю. А тут якраз і він сам прибуде у Краків. І привезе з собою Сангушка у такому жалюгідному стані, що усі побачать: його жорстокість – не перебільшення. Якби той клятий Сангушко згинув би, не залишивши сліду, ніби й зовсім не народжувався!

  Але Дмитро Сангушко і не думав зникати. Він лежав у стайні, на копиці сіна, що заготовили для коней, побитий та слабкий, але живий. І Зборовський був впевнений, що Дмитро так легко не помре. Такі хоробрі воїни не вмирають від синців, подряпин та кількох зламаних ребер. Вони виживають після важких поранень, коли, здається, душа вже готова покинути тіло. Так, у Сангушка був сильний жар. Іноді він впадав у безпам’ятство та марив. Але коли приходив до тями, то вигукував такі прокльони Марціну Зборовському, що здригалися стіни стайні та коні перелякано іржали.

  «А що буде далі?» – замислився Зборовський. Ось він урочисто передасть вигнанця королю, а той... Той візьме та й пробачить його! Бо у правителів мінлива думка. Ні королівський гнів, ні королівська милість довго не живуть. До того ж, за Сангушка стануть усі його могутні родичі: Заславські, Острозькі, Слуцькі, Гольшанські, Радзивілли, Тарновські... Можливо, тепер до них приєднаються ще й Костелецькі. Адже Зборовський ясно бачив, що дівчина розділила ліжко з тим негідником. Тож тепер родині вигідніше визнати шлюб, щоб не знеславити її.  

  А тут ще й Гурка поскакав до Праги... Що він задумав? Може, приведе з собою королівських стражників, які відберуть Сангушка у Зборовського?! Чи не краще було б відпустити Сангушка з князівною Острозькою? Якщо вже вони побралися, значить, так завгодно Богу. Але дівчина мала такі величезні статки, що засліплювали, відбирали розум, штовхали на дикі вчинки... Щоб усе це дісталося Сангушку, а не синам Зборовського?! Ні, цього не можна допустити!

  Марцін Зборовський скочив з ліжка, наспіх вдягнувся і побіг у стайню, де гайдуки вартували зв’язаного Сангушка.

  Був зимовий ранок, сірий та похмурий. Зборовського пробрали дрижаки. Він подумав, що було б непогано випити келих вина, щоб зігрітися і набратися сміливості. Його чомусь лякало неминуче побачення з жертвою.

  У стайні було тихо. Тільки сонно пофоркували коні, перебираючи тонкими ногами. Сангушко лежав на оберемку сіна, кинутому коло кам’яної стіни, від якої йшов крижаний холод. Зачувши кроки, він розплючив очі. І здригнувся, коли впізнав Марціна Зборовського.

  - Вийдіть, – звелів каштелян гайдукам. – Але будьте насторожі.

  Слуги послухалися і вийшли. Зборовський і Сангушко залишилися на самоті. Зборовський відшукав кривоногий ослінчик, яким користувалися конюхи, коли доглядали коней. Відчистив його від налиплої соломи і всівся поруч з Сангушком. Тепер жертва та мучитель дивилися одне одному у вічі і мовчали.

  - Якби князь не ліз туди, куди не треба, то зараз лежав би в затишному ліжку у своєму замку, а не серед кінських кізяків, – знущально промовив Зборовський.

  - Справжнього воїна кінські кізяки не лякають, – знайшов сили на відповідь Сангушко.

  - Якщо ви справжній воїн, то повинні признати, що цю битву ви програли, – продовжував знущатися каштелян.

  - Битву? Битву?!! То був підлий та підступний напад, а не битва! Всі на одного... Хіба чесні лицарі так чинять?

  Зборовький у нападі люті підскочив з ослінчика. Він ледве стримувався, щоб не побити лежачого ворога ногами, взутими у жовті телячі чоботи.   

  - А хіба ваш напад на Острозький замок був чесним?! – заволав він. – Ви викрали наречену з-під носа у півсотні претендентів!

  - Фортеці підкорюються зухвалим та хоробрим! – посміхнувся Сангушко.

  Лежачи у крові та бруді, він усе одно знаходив сили кидати виклик Зборовському.

  - Якщо хочете, щоб я відпустив вас, то пообіцяйте, що відступитеся від князівни Острозької.

  - Не відступлюся, – Сангушко похитав головою.

  - Як ви вчепилися у жіночу спідницю! І не відірвати!

  - Ви ображаєте мене, пан каштелян. Хіба це по-лицарськи – кривдити того, хто лежить зв’язаний і не може відповісти на ваше нахабство? Будьте чесним. Розріжте мої пута і станемо до двобою, – Дмитро простягнув до Зборовського зв’язані руки.

  Їх погляди схрестилися, наче леза двох шабель. Аж повітря заіскрилося.

  - Я ненавиджу тебе, клятий схизматик! – прохрипів Зборовський.

  - Не чіпай мою віру! Вона йде з діда-прадіда!

  - Лізете на наші землі, крутитеся біля престолу... Задурманили голову королю, ось він і осипає вас, княжат руських, привілеями та посадами.

  - Це ви лізете на наші землі! – аж захлинувся від несправедливості Дмитро. – А ми за наші привілеї та посади платимо вірною службою. Якби не ми, то татари давно вже б до Кракова доскочили! Скільки костьолів побудовано останнім часом у наших землях – і не злічити! А хіба у Кракові є хоч одна православна церква?!