Частина 49

  Януш і Анджей Костелецькі були онуками Станіслава, брата того самого королівського скарбничого Анджея Костелецького, що в пошуках вигоди одружився з королівською коханкою Катаржиною Тельничанкою. Що б там не пліткували люди про народження Беати, по закону вона була Костелецькою. І в цій шанованій родині, приписаній до гербу Огоньчик, ні вона, ні її сестри та брат не були чужими. Для Януша і Анджея княгиня Беата Острозька, без сумніву, була двоюрідною тітонькою. А шлюб Беатиної дочки був сімейною справою.

  Тож не дивно, що брати Костелецькі підтримували та втішали Беату. А коли Марцін Зборовський погнався за Сангушком, то вони теж нашвидку зібралися і поїхали слідом. І яке ж було їх здивування, коли у славному місті Яромержі вони несподівано наштовхнулися на Зборовського. А поруч з каштеляном знаходилася та, через яку все і сталося, – Гальшка Острозька.

  Як тільки дівчина побачила родичів, то підбігла до них і вже більше не відходила від братів Костелецьких ні на крок. І каштелян Зборовський не міг нічого вдіяти. Він тільки здалеку похмуро дивився на родичів, що з’явилися так невчасно, і побоювався, що Гальшка поскаржиться на його грубість.

  Гальшка і справді поскаржилась братам Костелецьким. І ті, обступивши Зборовського, зажадали, щоб шляхтич негайно передав в їх руки Гальшку і Сангушка.

  - Пані княгиня – ваша родичка, тож я не можу заборонити їй приєднатися до вас. Але Сангушка зловив я! – Марцін Зборовський гупнув себе кулаком у груди, що були вкриті довгою сивою бородою, наче опахалом. – Як каже королівський універсал? Хто зловить баніту та інфаміса, той і отримає нагороду в двісті золотих дукатів!

  Брати Костелецькі глузливо перезирнулися.

  - Двісті золотих дукатів? – сказав найстарший, пан Януш, воєвода ленчицький. – То ви через нагороду переживаєте? Якщо пану каштеляну так потрібні гроші, то ми зараз же дамо вам навіть не двісті, а п’ятсот золотих. І заберемо з собою князя Сангушка. Сподіваюся, усі тут розуміють, що це – наша сімейна справа?

  Гурка і Ласький кивнули. Вони погоджувалися з братами Костелецькими. Але каштелян Зборовський не збирався так легко здаватися.      

  - Е, ні! – заволав він з перекошеним обличчям. – Сангушка не віддам!  

  Сини Зборовського стали позад батька, підтримуючи його. Брати Костелецькі у бійку не полізли. Войовничий норов Зборовського був відомий всьому королівству. Про його сутички з сусідами складалися легенди. Шляхтичі завзято сперечалися приблизно з півгодини і, нарешті, дійшли до згоди. Брати Костелецькі могли забрати Гальшку, але Дмитро Сангушко мав залишитися під наглядом Марціна Зборовського. Це всім здалося справедливим, окрім Гальшки. Але дівчину ніхто не слухав, хоча усі прикривалися тим, нібито захищають її інтереси...

  Гальшці довелося пересісти в інший візок – той, що належав панам Костелецьким. Наостанок вона озирнулася на стайню постоялого двору – туди, куди повезли Дмитра. Як і коли вона тепер побачить його? Як гірко втрачувате те, що вона тільки-тільки віднайшла...

  Лукаш Гурка набрався сміливості і підійшов до Гальшки. Поки Костелецькі сварилися зі Зборовськими, від притримав дверцята візочка і простягнув Гальшці руку, щоб їй легше було піднятися по відкидній сходинці. Вона сіла і за звичкою розправила складки на вбранні. І зосереджено морщила лоба, думаючи.

  - Пане Гурка, ви справді готові допомогти мені? – нарешті наважилася вона звернутися до товстого шляхтича.

 Він приклав руку до грудей:

  - Заради вас я зроблю усе, що в моїх силах! – поклявся він.

  - Мені потрібно поговорити з вами наодинці. Ви бачили собор на головній площі Яромержа?

  - Так, пані.

  - Чекайте на мене там.

  Гурка кивнув і поспішно відійшов, поки ніхто не встиг помітити їх таємну розмову.

  Коли проїжджали повз собору Святого Миколая, Гальшка випросилася у родичів, щоб помолитися. Це виявилося не важко, бо брати Костелецькі були шанобливими католиками. Гальшка переконала їх, що хоче помолитися на самоті і дати обітницю Божій Матері за своє чудесне спасіння. Тож поїзд зупинився на площі, перед соборною брамою. Гальшка увійшла у собор, а її родичі Костелецькі залишилися назовні, на варті.

  У напівтемному прохолодному соборі було чути кожен крок. Гальшка дійшла майже до середини і лише тоді помітила Лукаша Гурку. Він вибрав непомітне місце біля стіни, там, де на нього падала тінь від колони, і вже терпляче чекав на неї. Гальшка вирізнила з темряви його похилену рудувату голову і широку спину, обтягнену плащем з зеленої вовняної тканини.

  Намагаючись не здіймати шуму чобітками на підборах, Гальшка підійшла до Гурки і сіла поруч. Між ними залишився вільний простір, достатній, щоб посадовити п’ятирічну дитину. Перед очима дівчини опинився вівтар Святої Варвари, що колись прийняла великі муки за свою віру. Гальшка перехрестилася і почала пошепки молитися. Закінчила молитву словом «amen» і озирнулася на Гурку.

  - А ви не молитеся? – здивовано запитала вона.

  - Пані, я не католик, – відповів Лукаш Гурка.

  - Ви з прихильників Лютера? – здогадалася вона.

  - Так, – відповів він обережно.

  - Дивно... – зітхнула Гальшка. – Всього лиш кілька днів тому я сиділа у цьому соборі з Дмитром. Він теж не католик, але зайшов у собор заради мене...