Частина 48

  До Праги, де на закоханих чекало спасіння і покровительство короля Фердинанда, залишалося не більше двох годин повільної їзди. Але до цього прекрасного міста зі знаменитим кам’яним мостом і прямокутними вежами, увінчаними високими шпилястими дахами, що відбивалися у тихоплинних водах річки Влтави, Гальшка і Дмитро ніколи не доїдуть. Злата Прага, місто ста веж, порог на Влтаві, навіки залишилася недосяжною. Гальшці, проти її волі, довелося сісти у візок під пильним поглядом каштеляна Зборовського.

  Сини Зборовського вскочили в сідла і зайняли місця обабіч візку – щоб полонянка не втекла дорогою. Наспіх складений поїзд виїхав з гостинного двору і покотився по знайомій Гальшці дорозі. Візок оточували гайдуки Зборовського. За ним їхала підвода з нечисленним скарбом, що Сангушко і Гальшка взяли у подорож. А позаду... Гальшка як помітила це, то її серце закалатало і защемило від нестерпного болю. Позаду їхав брудний, неохайний драбиняк, у якому селяни перевозили сіно або солому. І там, на колючій соломі, недбало кинутій на дно драбиняка, лежав побитий і зв’язаний Дмитро Сангушко. І плями крові, що розтеклися по сріблястому жупані з відірваними гудзиками, поступово підсихали та темнішали.

  Дмитро то розплющував, то заплющував очі. Поринав у забуття, а потім, коли дерев’яні колеса драбиняка потрапляли на камінь або у вибоїну на дорозі, повертався до тями. Його сильно побили. До того ж – поранили у нерівній бійці. Він згадував ту бійку і іноді не розумів, чи то cправжні спогади, а чи йому все наснилося. Всі битви, у яких він брав участь за свій недовгий, але буйний вік, раптом переплуталися у його потьмянілій свідомості. То він гнався за татарами, щоб відбити у них полонянок, то відбивався від людей Зборовського, щоб врятувати Гальшку...

  У неї теж перед очима стояли сцени тієї бійки. Варто було закрити очі – і вона бачила, з яким відчаєм Дмитро відбивався від гайдуків та стражників, але вони подолали його. Коли Гальшка, ще дівчинкою, їздила з матір’ю у Київ, до Печерського монастиря, де похований її батько, то поважні ченці, вбрані в чорні куколі, водили її у печери. У печерах було волого і темно. Тільки свічки та червонясті лампадки горіли над старими трунами, в яких лежали давно померлі святі старці. Їх висохлі руки поверх чернечого вбрання лякали довгими пальцями з довжелезними нігтями кольору ягід бузини. Гальшці здавалося, що ті руки дотягнуться до неї, якщо вона вестиме грішне життя: тікатиме від матері чи їстиме без дозволу солодощі, що зберігалися у коморах Острозького замку... Тоді вона й побачила мощі Іллі Муровлянина, який у молодості був славним богатирем при дворі князя Київського, а на схилі життя прийняв постриг у Печерському монастирі. Ченці розповіли князівні, що одного разу на богатиря Іллю напали вороги, коли він був без меча і взував чоботи. Ілля не розгубився і розметав ворогів, побиваючи їх чоботом, який ще тримав у руці. За це його прозвали Чобітком. Тоді Гальшка дивувалася хоробрості та силі Іллі Муровлянина, а тепер гірко думала, що тільки в казках та старовинних билинах богатирі поодинці перемагають численних ворогів, що підступно насідають звідусіль. А насправді один лицар, яким би сильним він не був, падає, знесилений нерівною боротьбою. Її Дмитро бився відчайдушно і завзято, Гальшка встигла побачити це. Але він був один, а супротивників багато. І ніхто, ніхто не прийшов на допомогу...

  Гальшка намагалася визирнути у віконце, щоб подивитися: як там Дмитро? Чи не занадто він страждає, побитий та зв’язаний у тому клятому драбиняці, де возять сіно для худоби? Але як вона не визирала, їй не вдалося побачити Дмитра. Брати Зборовські їхали занадто близько від візка і гладкі конячі зади перекривали дівчині вид з вікна.

  «Дмитро живий, а це – найголовніше!» – намагалася заспокоїти себе вона. Скоро вони доберуться до Кракова і тоді Гальшка поскаржиться королю на підступну поведінку каштеляна Зборовського. Король справедливий та милостивий до усіх своїх підданих. Можливо, йому наговорили про Дмитра багато недоброго, але Гальшка донесе до королівських вух правду. Все буде добре. Вони житимуть довго та щасливо...

  «Все буде добре», – невпинно повторювала вона і молилася, молилася...

  Доїхали до Яромержа. Гальшка впізнала місто, яке покинула з Дмитром тільки вчора. Які щасливі були вони, коли отримали добру звістку про те, що король Фердинанд чекає на них! Якби можна було дати знак королю! Вона трохи розмовляє німецькою. Може, видасться можливість таємно написати листа? Але ж поруч не було нікого, хто б передав того листа Фердинандові і не втрапив до рук Зборовським.

 Поїзд зупинився біля постоялого двору. Гальшка визирнула у вікно. Вона бачила, як старий Зборовський радився з синами. Напевно, вони вирішували, чи можна тут провести ніч. Вибіг хазяїн. Зборовський щось довго пояснював йому, тицяв у обличчя королівським універсалом, вказував на драбиняк, у якому тримали Дмитра, і показував гаманець, набитий грошима. Врешті решт, вони домовилися. Видно, у хазяїна знайшлося надійне місце для полоненого.

  Драбиняк, поскрипуючи та похитуючись, вповз у ворота стайні. Гайдуки Зборовського та стражники бургомістра Кухти, обступили його. А каштелян гукав їм услід:

  - Не спускайте очей з розбійника! Якщо з ним щось станеться, я з вас шкуру здеру! А якщо довеземо його живим до Кракова – кожному заплачу по півсотні злотих!

  Півста злотих – то значна нагорода для гайдуків. Справжнє багатство для простого чоловіка. Тож вони усім своїм виглядом виказували старанність.

  Несподівано в той же двір заїхав ще один загін вершників, вдягнених по-польски. Гальшка стрепенулася і жадібно припала до вікна, намагаючись розпізнати, хто то був. Загін очолювали два шляхтичі. Один – занадто товстий, а другий – занадто худий. Гальшка не пам’ятала, як вони звалися, але розпливчато пригадувала, що бачила тих панів на святах у Острозькому замку.